“Живу від СМС до СМС”, – зізнається ВВС Україна дружина військовослужбовця Наталя. Як і мільйони інших українських жінок, вона виїхала за кордон під час війни, але дуже сумує за своїм чоловіком. За півтора року його зі служби лише раз відпускали у відпустку.
“Коли проводжали тата, ледь заспокоїли сина, дуже плакав. Сама ховаю сльози, плачу ночами”, – каже Наталя.
Для України зараз це типова історія. Не бачать своїх рідних військові, вимушену розлуку переживають сім’ї, в яких жінки з дітьми виїхали за кордон, доки чоловіки залишаються в Україні.
Йдеться про мільйони людей. Лише за кордон з України, за даними ООН та мінекономіки, виїхали понад 6,2 млн українців, в основному жінки та діти.
Для багатьох це стало трагедією або серйозним викликом. Чимало сімей не зможуть пережити цієї розлуки і розпадуться, визнають психологи та демографи. Деякі сім’ї вже розпадаються.
Буму розлучень офіційна статистика поки що не фіксує. Але експерти мають питання до цих даних та впевнені, що зрештою зростання кількості розлучень Україні не уникнути.
Тим часом чимало українців, з якими поспілкувалася ВВС Україна, відчайдушно намагаються зберегти стосунки та близькість навіть на відстані, без жодного розуміння, скільки ще така розлука може тривати.
“Після відїзду сім’ї почалася депресія, я майже не їв”
Через війну 37-річна Ангеліна, яка знайшла прихисток в Празі, вже майже два роки живе окремо від свого чоловіка. Вона намагається приїздити до нього в Київ якомога частіше, але розлука все одно дається непросто.
“Самотність з’їдає зсередини, – скаржиться вона. – Ти приходиш щовечора у пусту квартиру, де тебе ніхто не чекає. Це дуже важко. Я сто разів думала повертатися, але на сімейній нараді ми вирішили, що поки що не час”.
Підтримувати близькість на відстані допомагають маленькі традиції. Наприклад, онлайн-побачення та довгі розмови по відеозв’язку, каже Ангеліна.
“Секс онлайн – це теж традиція, – додає вона. – Я танцюю для нього, шлю йому звабливі фото. Звісно, це ніколи не замінить спілкування наживо, але це хоч щось”.
“Ця розлука з одного боку роз’їдає наші стосунки, а з іншого робить їх міцнішими. Ми стали цінувати кожну мить, проведену разом, бо не знаєш, коли буде наступна зустріч і чи буде”.
Марина з Вінниці за кордон не виїжджала, але чоловіка військового бачить нечасто. А коли він виконує завдання на передовій, розлука розтягується на довгі місяці. Виховання маленького сина, якому ще немає трьох років, повністю лягло на її плечі.
“З початку війни чоловік обрав стати на захист країни, для нас це водночас і гордість, і життя на паузі, – зізнається вона. – Найважче, коли дитина хворіє, коли ми потрапляли в лікарню і ти лишаєшся з цим сам на сам. Боляче, що дитина звикає до тата на один день, і що тато – це свято, яке триває лише певний час”.
Коли є можливість, родина постійно намагається тримати зв’язок по відео. Влаштовують спільні вечері, зідзвонюються вранці перед походом в дитячий садочок. Але коли чоловік на передовій, навіть такі розмови перетворюються на розкіш.
“Були тижні, коли ми взагалі не могли поговорити, навіть СМС написати”, – з болем каже Марина.
Чоловікам розлука також дається непросто. Військовослужбовець Тарас із Закарпаття каже, що вступив до війська в перші дні вторгнення, відтоді бачився з дружиною і маленьким сином лише кілька разів.
“Не обстріли московитів для мене особисто страшні, а те що син і кохана дружина через дибільну сусідню країну не можуть бачити тата і чоловіка. Це дуже сильний психологічний тягар”, – зізнається він.
У Євгена з Київщини перші місяці війни викликають особливо болісні спогади. Він та його родина до вторгнення жили в Бучі – містечку, яке стало синонімом звірств російських військових. Батька Євгена росіяни вбили в перший же день окупації, сам чоловік, його дружина і син в цей час дивом були в іншому регіоні, згадує він.
Невдовзі після страшних новин з рідного міста дружина з сином виїхали до Ірландії, де залишаються досі. 18-річний син навчається в місцевій школі, дружина знайшла роботу. За весь цей час чоловіку з родиною вдавалося побачитись лічені рази.
“Відразу після від’їзду сім’ї у мене почалася дуже сильна депресія. Майже не їв і весь час думав: отак в одну мить немає ані сім’ї, ані рідного міста, – пригадує він. – Пізніше відпустило”.
Євген каже, що найтяжче в розлуці – нерозуміння, що буде далі, та те, що спілкування з рідними здебільшого обмежується відеозв’язком. Але він не втрачає оптимізму.
“Дякувати Богу, живемо ми не в Середньовіччі, гаджети зараз дуже круті, – каже він. – Щодня раз або два виходимо на відеозв’язок. Прилаштовуємо смартфони на підставки і можемо годину теревенити про всяке”.
“Милуюсь красою дружини, а вона у мене дуже гарна, слухаю її розповіді про те, як минув день, що іще в далекій Ірландії не як в Україні, які успіхи в школі у малого”, – додає він.
Євген сподівається, що хлопець залишиться в Ірландії та отримає європейську освіту. До війни вони багато часу проводили разом. Зараз, щоб не втратити зв’язок, Євген дзвонить йому окремо від дружини.
“У нас з ним свої розмови, – пояснює він. – Не тільки про школу. Він у мене геймер, непогано розбирається в кіно. Я теж намагаюся бути в курсі цих напрямків”.
“Інша спільна тема – спорт. Він ходить у качалку та їздить купатись на озеро на велосипеді. Як ми колись разом. Тепер, на жаль, він без мене. Але я вірю, що це не надовго”.
“Вона повідомила, що вже в стосунках і назад не повернеться”
Втім, за майже два роки, що триває велика війна, уже зараз далеко не всі родини пройшли випробування розлукою.
Олександр з Миколаєва зізнається, що його шлюб, який тривав близько 20 років і в якому народилося двоє дітей, розвалився за лічені місяці після того, як дружина на початку вторгнення виїхала з дітьми до Бельгії.
“Спершу вона запропонувала мені заплатити і виїхати за кордон. Я дуже жорстко від цього відмовився, а вже в кінці червня вона повідомила мені, що вже в стосунках і назад не повернеться”, – каже чоловік.
Олександр каже, що до війни в них з дружиною були хороші стосунки та достатньо заможне життя, тож такий швидкий розрив став несподіванкою.
“Я не очікував від неї, що вона зможе піти на такий крок, відправляв її з чистим серцем в Бельгію, впевнений, що вона не піде на сторону, – каже він. – В нас наче все нормально було зі шлюбом. Може, вона не показувала, що їй щось не подобається. Як виявилося, я погано її знав”.
Після розриву, каже Олександр, його старший син, якому вже 19 років, переїхав до нього в Україну. З молодшим говорити може хіба що телефоном.
“Ви ж розумієте, яке може бути спілкування телефоном, я не бачив дитину з березня минулого року”, – скаржиться він.
Катерина з Мелітополя (ім’я змінено) також подала на розлучення з чоловіком, з яким прожила в шлюбі 22 роки.
Вона каже, що стосунки їхні вже давно були проблемними, чоловік зловживав алкоголем, але коли місто потрапило під російську окупацію і він підтримав окупаційну владу, це стало останньою краплею.
“Повномасштабна війна оголила людей, показала, хто є хто. Я дуже хотіла стати вільною і прагнула цього за будь-яку ціну”, – каже жінка.
Катерина виїхала з міста разом з дитиною і тепер живе в Києві, працює, орендує житло тут і повертатися назад не планує. Чоловік, каже вона, сприйняв її бажання розлучитись спокійно.
“Нащо втримувати людину, яка тебе не любить і яку ти не кохаєш вже давно, – каже жінка. – Мене ніколи не лякали труднощі. Заміжньою жінкою я багато чого робила сама і непогано справлялась. Спочатку була самотність. Тепер набагато легше”.
Але навіть коли до розриву справа не дійшла, чимало українців визнають, що розлука змінила їхні стосунки. І часто не в кращу сторону.
Олена з Харкова, яка після вторгнення виїхала з доньками до Італії, скаржиться, що чоловік, з яким вони прожили 33 роки, все більше віддаляється від неї.
“Мій чоловік – це найкраще, що зі мною сталося у житті. Але зараз він змінився. Він також нас любить, але він не вірить у нормальне майбутнє, став тихим, замкнутим. Дзвонить нам регулярно, але це скоріше для порядку”, – каже вона.
“Мені боляче, що він пропадає. Ми не такі вже молоді люди, мені 51, йому 52. Не так багато залишилось часу для активного життя, дитина підростає без батька, а війні не видно краю”, – додає вона.
“Нарешті моє особисте пекло закінчилося”
Тривала розлука – неабияке випробування для родин, визнають психологи.
“Якими б досконалими не були інтернет-технології, живу тканину спілкування з її вербальними, а ще більше невербальними сигналами та фізичним контактом замінити вони не можуть”, – пояснює Олена Чуйко, професорка Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
Родина неуникно втрачає ритуали, які зазвичай її “цементують” – поцілунок на прощання, вечеря у колі сім’ї, казка на ніч від тата тощо. У результаті відбувається відчуження.
Виходячи зі своєї практики, Чуйко оцінює, що такі зміни настають приблизно через пів року розлуки.
“Якщо люди не можуть регулярно бачитися, то декілька місяців, пів року, рік, а далі вже у кожного своє соціальне життя, робота, коло спілкування, проведення часу, ведення побуту”, – погоджується Маріанна Ткалич, докторка психологічних наук та директорка дослідницької лабораторії “Рейтинг Лаб”.
“Коли немає спільного життя, спільного побуту, сексуального життя, немає хороших емоційних моментів, це вже така номінальна родина”, – додає вона.
Коли люди фізично роз’їжджаються і опиняються в нових умовах, це виклик для обох, каже Олена Чуйко. І люди по-різному на ці виклики реагують.
“Криза здатна деморалізувати одних, і “окрилити” інших, запустивши приховані ресурси на виживання. Завдяки їм людина соціалізується, змінює спосіб життя, знаходить нові знайомства, врешті задовольняє свої амбіції, яких можливо не усвідомлювала раніше”, – пояснює вона.
У таких випадках вимушена розлука може бути лише одним з факторів, але не головною причиною розриву.
“Війна – це об’єктивна причина, але є і суб’єктивні, – каже Маріанна Ткалич. – Є сім’ї, які попри війну возз’єдналися або роблять все, щоб зберегти зв’язок, якщо цього не сталося, якщо люди розходяться, значить були ще якісь моменти, і справа не лише в тому, що вони розділені фізично”.
Відтак для декого така розлука стає новим стартом або навіть звільненням, і повертатися в “старі” стосунки люди навряд чи захочуть.
Ольга (ім’я змінено) з Чернівців зізнається, що вдома роками потерпала від домашнього насильства. Хоча формально вона розлучилася з чоловіком ще в 2016 році, але аб’юзивні стосунки тривали.
“Ми сходились і розходились, він почав бити мене при дітях, і на прощання мене ще так гарно побив, я вся в синцях була”, – пригадує Ольга.
Вона зізнається, що саме через ці стосунки вона таки зважилася з синами виїхати з відносно безпечних Чернівців до родичів у США. Нині вона каже, що це було “суперправильним” рішенням.
“Нарешті моє особисте пекло закінчилося, – каже Ольга. – Спершу я всюди його заблокувала, в кінці осені в мене було прозріння, що пора ставити крапку”.
“Навесні пішла в тіндер і одразу пощастило – я почала зустрічатися з американцем, і він для мене ідеальний чоловік. Чи після цих жахливих стосунків, чи це дійсно так і є, я з ним щаслива”.
Вона з надією дивиться в майбутнє, підтягнула англійську та пішла вчити французьку, як завжди мріяла.
“Зараз я тут мию посуд, це не робота мрії і я ще не визначилась, ким я буду в новому американському майбутньому, але так, як було, вже не буде”, – каже жінка.
Бум розлучень, масова міграція та інші страхи
Нові реалії та виклики, які вони провокують, дають підстави вважати, що збільшення кількості розлучень Україні не оминути. Щоправда, поки що офіційна статистика показує протилежне.
Як повідомив ВВС Україна мін’юст, під час війни кількість розлучень навіть дещо зменшилася.
Якщо до вторгнення, в 2021 році, розпалися 29,6 тис. шлюбів, то в перший рік великої війни цей показник впав у півтора раза до 17,9 тис. розлучень, за дев’ять місяців 2023 року розлучень зафіксували приблизно стільки ж – 17,5 тис.
Але демографи застерігають, що ці цифри не відображають повну картину.
Людмила Слюсар, провідна наукова співробітниця Інституту демографії і соціальних досліджень, пояснює, що статистика мін’юсту включає лише розлучення бездітних пар, здійснені через органи реєстрації актів сімейного стану.
В той час як всі подружжя, які мають спільних дітей, повинні розлучатися в судах. До війни на цю категорію припадало 70% розлучень в країні.
Під час війни судова система певний час не працювала повноцінно, а зараз доступу до їхньої статистики у відкритому доступі немає. Тому оцінити реальний рівень розлучень в країні неможливо, додає Слюсар.
“Треба розуміти також, що під час війни кількість розлучень спершу різко зменшується, – пояснює демограф. – Війни гуртують населення, сусідів, сім’ї. Ми бачили це в 14-15 році. Коли гостро складна ситуація, то не до розлучень, треба рятувати майно, дітей”.
Але зрештою, як показує світовий післявоєнний досвід, маятник хитнеться в інший бік, прогнозує Слюсар: “Буде компенсаційний підйом розлучень. Але от якого рівня, ми зараз не можемо сказати”.
Окрім відчуження, з яким зіткнуться деякі вимушено розділені сім’ї, є й інші ризики.
“На жаль, світовий досвід показує, що після війн зростає насильство в сім’ях, – пояснює експертка. – Люди повертаються після випробувань, стають більш жорсткими, потрібен час і психологічна підтримка, щоб людина відійшла від такого стану”.
“Є також поранення і контузії, які впливають на сексуальне життя, і питання, наскільки буде доступною психологічна та інша допомога військовим, адже приватні психологи це дуже дорого. Якась частина пар пройде через ці випробування, а якась частина може розпастися”.
Зрештою, одне з головний питань – де саме захочуть возз’єднатися українські родини, коли в них нарешті з’явиться така можливість. Жінки, особливо ті, які добре адаптувалися за кордоном, можуть не захотіти повертатися в Україну, а їхні чоловіки оберуть варіант виїхати до них.
Одразу кілька українців, з якими поспілкувалася ВВС Україна, визнають, що не мають відповіді на питання, де саме бачать своє спільне майбутнє після війни. Серед них і киянка Людмила, яка з двома доньками виїхала до Британії.
Вона називає їхнє життя в Києві щасливим та повним – власна квартира, хороша робота, подорожі. Але в Британії за ці півтора року їй також вдалося досягнути неабияких успіхів.
Вона працює фінансистом в міжнародній компанії та пішла навчатися до місцевого університету, щоб освоїти британську фінансову специфіку. Доньки також добре адаптувалися.
Людмила з дітьми намагається якомога частіше їздити до чоловіка та всіляко підтримувати стосунки на відстані. Але питання майбутнього, як визнає вона сама, “дійсно важка тема”.
“Ми розглядаємо обидва варіанти, бо в Україні в нас наче життя влаштоване, все є, все любе і кохане, але якщо буде можливість у чоловіка виїхати, якщо він зможе законно перетнути кордон, то ми б побули тут (в Британії – Ред.)”, – каже вона.
“Йому було б цікаво приїхати сюди, побачити все на власні очі. Для нього це була б нагорода за час, поки він був сам”, – пояснює жінка.
Не драматизувати закликає Євгенія Близнюк, соціологиня та директорка дослідницької компанії Gradus Research.
Компанія досліджувала, як війна вплинула на сімейне життя українських жінок у трьох групах – серед внутрішньо переміщених жінок, дружин військовослужбовців та тих, хто повернувся з-за кордону.
У всіх трьох групах більш ніж половина опитаних визнали, що під час війни їхні сімейні стосунки стали більш злагодженими і подружжя стали більше підтримувати одне одного.
Крім того, в усіх трьох групах від 44% до 59% опитаних заявили, що відчули під час війни, що їхній партнер багато робить для родини.
“Тому наразі немає підстав вважати, що існує ризик збільшення кількості розлучень”, – вважає Близнюк.
Вона також наголошує, що опитування показують, що 63% українців, які виїхали за кордон, декларують, що хочуть повернутися в Україну, 34% опитаних визнають, що не змогли адаптуватися до життя в новій країні.
“Тривалість війни буде мати вирішальне значення в успішності зворотної хвилі міграції, – пояснює Близнюк. – Безпека — ключовий фактор, який стримує від повернення в Україну”.
“Другий ключовий фактор повернення — це можливість отримати роботу і дохід. Тож після перемоги, за умови спокійного життя та перспектив розвитку, Україна може виглядати більш привабливою для життя, аніж нинішні країни перебування мігрантів”.
Як пережити розлуку?
Для того, щоб зберегти близькість, все ж потрібно зберігати фізичний контакт, вважає Маріанна Ткалич.
“Якщо мета зберегти стосунки, є сенс повертатися додому, якщо звісно є куди повертатися і йдеться про більш-менш безпечний регіон, – каже вона. – Є також родини, які приїздять кожні 2-3 місяці на тиждень-два, хоча б так”.
Якщо про фізичне возз’єднання не йдеться, варто “підживлювати” близькість хоча б дистанційно, каже Олена Чуйко.
“Це про спілкування і про взаємодію, а ще більше про їхню якість. Подружжя має чути один одного, бути “на одній хвилі”, емоційно підживлювати один одного. Мене зворушив відеоролик, в якому батько-воїн ЗСУ читав з окопу книжечку своєму маленькому сину”, – наводить приклад вона.
Важливо також не боятися розмов про пошук і віднайдення нових сенсів сім’ї – що тримає разом, заради чого важливо долати труднощі, що дає повноту щастя.
Особливо травматичною в ситуації розлуки є саме невизначеність.
“Тому варто мати встановлені дати і терміни наступної зустрічі або повернення, сформулювати плани щодо повернення. Розмитість і неясність з цього приводу посилюють відчуття одинокості і безнадії”, – резюмує Чуйко.
Графіку підготувала Ангеліна Корба
