15 років тому, 8 серпня 2008 року, російські війська вдерлися на територію Грузії під приводом захисту самопроголошеної Південної Осетії. Розпочалася перша міждержавна війна XXI сторіччя в Європі.
“Метою російських військ було повалення президента Саакашвілі, штурм Тбілісі і капітуляція Грузії. Такий же сценарій вони застосували до України в лютому 2022 року: бліцкриг – захоплення за три дні Києва. Це точно така схема, як під час агресії в Грузії”, – вважає професор Інституту міжнародних відносин КНУ Григорій Перепелиця.
Для багатьох прихильників Володимира Путіна та війна стала символом відновлення величі Росії і поразки євроатлантичних урядів на пострадянському просторі. Ті, хто опонують російському впливу, вважають ті події символом відродження російського імперіалізму і його безкарності.
Журнал “Український тиждень” вийшов під час тих подій з написом “Наступною буде Україна” на перших шпальтах. Через шість років російські війська захопили Крим, розпочалася перша фаза війни Росії проти України.
BBC Україна розбиралася, чому 2008 року західні країни не розгледіли загрози, яка виходила з політики Кремля і як слабка реакція посприяла новим війнам Володимира Путіна.
Токсична історія і підтримка сепаратистів
Суперечності між Грузією та Росією виникли задовго до 2008 року.
“Історично російсько-грузинські відносини завжди були токсичними”, – відзначає директор Грузинського інституту політики, професор Тбіліського державного університету Корнелі Какачія.
Грузія є однією з найдавніших держав Європи. Перші грузинські держави існували в античному світі, у IV сторіччі грузини прийняли християнство, а перше об’єднане Грузинське царство утворилося у 1008 році.
У середньовіччі роздрібнена на кілька царств Грузія опинилася в епіцентрі руйнівної боротьби за вплив між Османською Імперією та Персією. Врешті-решт 1783 року цар найбільшої грузинської держави Картлі-Кахеті звернувся до російської імператриці Катерини II з проханням прийняти Грузію під покровительство.
Цей протекторат, який передбачав обмеження щодо зовнішньої політики, завершився приєднанням Грузії до складу Російської Імперії у 1801-1811 роках, тоді ж Грузинську православну церкву позбавили незалежності.
“Грузини ніколи не раділи тому, що їх включили до Російської Імперії. Тому що відповідно до угоди (Георгіївський трактат 1783 року) Грузія мала лишатися незалежною державою. Конфлікти почалися з тих часів”, – пояснює Корнелі Какачія.
З розпадом Російської Імперії під час Першої світової у грузин, як і в українців, з’явилася можливість відновити незалежність. 1918 року проголошена Грузинська демократична республіка, але вже 1921 року армія більшовицької Росії на чолі з уродженцями Грузії Філіпом Махарадзе, Йосипом Сталіним та Серго Орджонікідзе знищила її.
Саме у складі Радянського Союзу розвинулися протиріччя, які наприкінці 1980-х років призвели до протистояння між центральною владою Грузії та національними меншинами осетинів та абхазів.
Осетини і абхази не були найчисельнішими національними меншинами Грузії на момент розпаду Радянського Союзу – азербайджанська, вірменська та російська громада переважали їх за чисельністю.
Однак абхази та осетини мали компактні місця проживання у стратегічно важливих північних регіонах Грузії, на кордоні з Росією, і прагнули до самостійності.
Між цими народами є мовні й культурні відмінності. Наприклад, осетини, які вважають себе нащадками середньовічних алан, належать до іраномовних народів, абхази – до абхазської мовної групи, грузини – до картвельської мовної групи.
Впродовж історії взаємини між грузинами та осетинами були непростими. Після розпаду Російської імперії грузинські осетини переважно підтримували більшовиків і організовували повстання проти Грузинської демократичної республіки в 1918-1920 роках, які перетворювалися в міжетнічні конфлікти.
Південна Осетія, яку в Грузії називають Самачабло або Цхінвальський регіон, з 1922 року мала статус автономної області в складі Грузинської Радянської Республіки. Осетини довгий час прагнули більшої автономії і навіть об’єднання з більшістю осетинського народу, який проживав на північ від Кавказу, у Північно-Осетинській республіці в складі Росії. Вони також скаржилися на нав’язування грузинської мови.
Абхази ж близькі до черкесів, які у XIX сторіччі протидіяли завоюванню Кавказу Російською Імперією, за що піддалися геноциду та частковому вигнанню в Туреччину. Зараз, попри проросійську орієнтацію сепаратистської Абхазії, вона визнає ті події геноцидом, здійсненим Росією.
Після завоювання Грузії більшовиками у 1921 році Абхазія деякий час мала рівний з Грузією статус соціалістичної республіки. Проте за правління Сталіна її статус понизили до автономної республіки в складі радянської Грузії.
1989 року серед пів мільйона мешканців Абхазії абхази складали лише 18% населення, натомість грузини 45%. Втім, ідея виходу зі складу Грузії була популярна не тільки в абхазьких націоналістів, але й в деяких інших громад республіки, наприклад, росіян, які складали 14% населення – багато з них хотіли лишитися в складі СРСР, а не жити в грузинській державі.
Наприкінці 1980-х років у Грузії виник потужний рух за незалежність і вихід з СРСР. Переломною подією стала “Тбіліська трагедія” 9 квітня 1989 року, коли радянські військові та ОМОН розігнали демонстрацію проти російського імперіалізму та комунізму. Загинули 20 людей.
“Токсичні російсько-грузинські відносини стали тяжчими після демонстрацій 9 квітня”, – розповідає грузинський політолог Корнелі Какачія.
У цей же час посилилися сепаратистські рухи Південній Осетії та Абхазії.
Росія скористалася цими настроями.
9 квітня 1991 року, на другу річницю Тбіліської трагедії, Грузія проголосила незалежність від СРСР.
У грудні 1991 року Верховна Рада Південної Осетії проголосила її незалежність, а у січні 1992 року осетинські націоналісти провели референдум, який схвалив незалежність і приєднання новоствореної республіки до Росії. Спалахнули бої, внаслідок яких територія Південної Осетії виявилася поділеною – столицю Цхінвалі і низку сіл контролювали сепаратисти, проте контроль за низкою грузинських сіл зберегла Грузія.
Російський президент Борис Єльцин натиснув на грузинського лідера Едуарда Шеварднадзе і той у червні 1992 року підписав домовленості про припинення вогню – не з осетинськими сепаратистами, а прямо з Росією.
Росія зобов’язалася вивести з Південної Осетії військових, які там залишилися з часів СРСР. Створювалася комісія, яка мала стежити за роззброєння нелегальних збройних формувань, зокрема, сил самооборони Південної Осетії. До неї входили представники Росії, Грузії, російської Північної Осетії та сепаратистів Південної Осетії. Також були створені миротворчі сили, які складалися з контингентів Грузії, Росії та Північної Осетії. Спостерігала за цим ОБСЄ.
Після укладання Дагомиських домовленостей з новою силою спалахнула війна в Абхазії. У серпні 1992 року Грузія ввела армію та Національну гвардію в Абхазію – на той момент в регіоні лишалися лише частини радянської армії, які присягнули Росії і формально займали нейтральну позицію. Згодом грузинські війська зазнали поразок від сепаратистів, які отримали зброю з Росії, допомогу від російських та чеченських добровольців.
У вересні 1993 року грузинська армія програла битву за Сухумі – столицю Абхазії, де до війни абхази складали лише 12% населення. Понад 200 тисяч грузин мусили втекти з регіону, особливо з Сухумі, побоюючись розправ. Грузія мусила йти на перемовини і вступила до СНД, як того прагнула Росія.
У травні 1994 року за посередництва Кремля представники Грузії та абхазьких сепаратистів підписали угоду про припинення вогню. В регіон ввели миротворчий контингент СНД, який складався з російських військових.
“Росія намагалася експлуатувати слабкість Грузії. Підтримка сепаратистів Абхазії та Південної Осетії була ударом по Грузії, особливо для тих, хто вірив, що Росія буде підтримувати Грузію. Цей випадок підтвердив, що Росія не зацікавлена мати поряд незалежну сильну Грузію”, – каже Корнелі Какачія.
Спроби реінтегрувати Абхазію та Південну Осетію шляхом перемовин протягом багатьох років провалилися. Сепаратистські утворення ставали дедалі більш залежними від Росії, а роль перемовника і “миротворця” дозволяла Кремлю утримувати Грузію в складі СНД і впливати на грузинську політику.
“З 1990-х років зовнішня політика Росії щодо країн Південного Кавказу була сконцентрована довкола трьох вимог: бути членами СНД, зовнішній кордон (мався на увазі кордон Грузії та Туреччини) мав захищатися прикордонними військами Росії, наявність російських військових баз”, – пояснює директор Інституту Центральної Азії та Кавказу, співзасновник шведського Інституту політики безпеки та розвитку Сванте Корнелл.
На його думку, така політика втілювала доктрину обмеженого суверенітету, яку Кремль в радянські часи застосовував до країн комуністичного табору.
Внаслідок “революції троянд” 2004 року до влади в Грузії прийшов Міхеїл Саакашвілі, прихильник входження Грузії до ЄС та НАТО, який одночасно намагався вирішити питання реінтеграції Південної Осетії та Абхазії.
Зовнішньополітичний курс Саакашвілі зробив його одним з найбільших противників Володимира Путіна на пострадянському просторі. А сепаратисти Південної Осетії у листопаді 2006 року провели ще один псевдореферендум, який підтвердив їхнє бажання бути незалежними від Грузії.
Тим часом високі ціни на нафту і газ у 2000-роках дозволили Росії оговтатися від економічних проблем 1990-х і знову заявити про свої амбіції. Символом цього стала “Мюнхенська промова” Путіна 10 лютого 2007 року. Під час виступу на Мюнхенській конференції з безпеки президент Росії виступив проти домінування США й розширення НАТО на Схід.
“Процес натівського розширення не має жодного відношення до модернізації самого альянсу чи забезпечення безпеки в Європі. Навпаки, це серйозний провокаційний фактор, що знижує рівень взаємної довіри”, – заявив він.
Заява ця була спрямована саме на адресу Грузії та України, лідери яких прагнули вступу до НАТО.
Бухарестський саміт
Незадовго до російсько-грузинської війни сталася подія, яка визначила майбутнє України та Грузії.
5 січня 2008 року в Грузії пройшов референдум, на якому 77% виборців проголосували за вступ в НАТО, 23% – проти. Явка склала 56%.
Незабаром Грузія та Україна подали заявки на отримання Плану дій щодо членства в НАТО. США відкрито підтримали їх.
“НАТО виграє від членства Грузії в Альянсі, думаю, і Грузія виграє від того, що буде частиною НАТО. Я високо оцінюю дії президента Саакашвілі, те, що він робить для країни”, – сказав Джордж Буш-молодший у березні 2008 року, напередодні саміту.
Проте Франція та Німеччина під час саміту не підтримали ПДЧ для обох країн.
Експрезидент України Віктор Ющенко в інтерв’ю телеканалу “Україна 24” у серпні 2021 року висловлював впевненість, що це був останній шанс уникнути війни.
“Не було б російсько-грузинської війни. Нас відділяло тоді буквально три місяці до того… коли Путін ще керований був, коли на Путіна можна було впливати”, – казав він.
На думку Ющенка, Грузія та Україна постраждали внаслідок рішень президента Франції Ніколя Саркозі та канцлерки Німеччини Ангели Меркель.
“Ми зібралися – 7-8 президентів – і пішли до Меркель. Саркозі покинув зал, не захотів спілкуватися. А з Меркель відбувся дуже короткий, хвилин на п’ять, діалог. Вона каже: пане президенте, одна з проблем, яка нас зупиняє, це те, що на сьогодні тільки третина українців поділяють проєкт НАТО… Наша розмова на цьому закінчилася”, – згадував він.
На той момент в Україні суспільна думка дійсно була розколота щодо вступу в НАТО. Проти виступали опозиційні проросійські Партія регіонів та комуністи, за яких були готові віддати голоси приблизно 40% виборців.
На Бухарестському саміті Україні та Грузії пообіцяли перспективу членства в альянсі, але без якихось строків і без ПДЧ.
Після цього у квітні 2008 року Путін пообіцяв “предметну”, а не декларативну підтримку Абхазії та Південній Осетії, а голова Генштабу російської армії Юрій Балуєвський пригрозив застосувати військові та інші заходи, якщо Грузія та Україна вступлять в НАТО.
“Саме тому ми, Україна та Грузія, хочемо стати членами НАТО”, – відповів речник МЗС Грузії Мака Гігаурі.
Зараз деякі експерти розглядають наслідки Бухарестського саміту як катастрофічні.
“Це стратегічна помилка з серйозними геополітичними наслідками. Тоді потрібно було рухатися вперед, ухвалювати вступ цих двох країн до НАТО. Ця політика “умиротворення” провалилася”, – каже дослідник Французького інституту геополітики Жан-Сільвестр Монгреньє.
На його думку, експрезидент Франції Ніколя Саркозі та ексканцлерка Німеччини Ангела Меркель несуть історичну відповідальність за цю помилку.
“На Бухарестському саміті Росія фактично отримала право вето на розширення альянсу на схід. Путін розцінив відмову надати ПДЧ як дозвіл на початок війни, карт-бланш на завоювання тих територій, які не були покриті розширенням НАТО”, – вважає професор Інституту міжнародних відносин КНУ Григорій Перепелиця.
Війна
У 2008 році напруга в Південній Осетії постійно зростала, але на Заході війни не чекали.Сванте Корнелл згадує одну з конференцій в Брюсселі навесні 2008 року, на якій один з грузинських міністрів застеріг щодо можливої війни.
“На обіді до нього підійшов високопосадовець ЄС і сказав: “Ви знаєте, пане міністре, в цьому місті ми не використовуємо цей термін”. Це пояснює той образ мислення, що війна – це щось таке, чого ми більше не робимо, щось з минулого, що не може статися в Європі у XXI сторіччі”, – відзначає експерт.
Влітку 2008 року Грузія та південноосетинські сепаратисти дедалі більше звинувачували один одного в обстрілах сіл із застосуванням артилерії та мінометів.
У липні 2008 року Росія почала евакуацію цивільного населення Південної Осетії. У грузинський авіапростір періодично залітали російські військові літаки, і Грузія на знак протесту відкликала посла з Москви.
15-31 липня Грузія та США провели спільні військові навчання “Негайна відповідь” за участі 600 грузинських військових, натомість Росія одночасно розпочала навчання Кавказ-2008 за участі 8 тисяч російських військових.
4 серпня лідер південносетинських сепаратистів Едуард Кокойти заявив, що до Південної Осетії прибули 300 “добровольців” з Північної Осетії, тобто громадян Росії.
7 серпня був обстріляний пропускний пункт біля села Авневі, внаслідок чого загинуло кілька грузинських військових. Міхеїл Саакашвілі публічно віддав наказ не відкривати вогонь у відповідь на знак готовності до перемовин з Південною Осетією, але обстріли грузинських сіл тривали.
Приблизно опівночі 8 серпня Росія та командувач миротворців, російський генерал Марат Кулахметов повідомили про обстріл столиці Південної Осетії Цхінвалі грузинською армією.
Через кілька годин Грузія визнала початок військової операції.
“Метою керівництва Грузії є не взяття міст. У Тбілісі хочуть лише поставити крапку на кримінальному режимі, щоб ніхто не загрожував нашим містам, громадянам та інфраструктурі”, – заявив держміністр Грузії з реінтеграції Темур Якобашвілі.
“На жаль, ми змушені були вдатися до встановлення порядку та миру силами збройних сил, оскільки… сепаратисти відкрили масований вогонь по грузинських селах”, – заявив вранці прем’єр-міністр Грузії Ладо Гургенідзе.
У Цхинвалі йшли бої між грузинськими військовими з одного боку та російськими миротворцями і осетинськими сепаратистами з іншого. Міхеїл Саакашвілі вранці 8 серпня оголосив загальну мобілізацію.
НАТО, США та ЄС закликали сторони до перемовин. Натомість прем’єр Росії Володимир Путін, який перебував на відкритті Олімпіади в Пекіні, звинуватив Грузію в агресії, а президент Дмитро Медведєв у телезверненні заявив, що Росія залишиться “гарантом безпеки народів Кавказу”.
Досі тривають дискусії, коли саме російські військові потрапили на територію Південної Осетії – 7 чи 8 серпня.
Темур Якобашвілі заявляв, що рішення відправити грузинські війська в Цхінвалі ухвалили лише після того, як колона російської техніки почала входити в Південну Осетію через Рокський тунель. Міхеїл Саакашвілі у зверненні до народу 13 серпня назвав чіткий час вторгнення – 23:30 7 серпня.
Командувач російської 58-ої армії Анатолій Хрульов в інтерв’ю Російській службі BBC стверджував, що біля Рокського тунелю, який з’єднує Росію та Грузію, перебували дві групи російських військових кількістю 1500 бійців, які начебто залишилися там з навчань Кавказ-2008. Перша група, за його словами, пройшла крізь тунель о 1:40 8 серпня, тобто вже після початку боїв у Цхінвалі.
9 серпня Дмитро Медведєв оголосив про початок “операції з примусу до миру”. Росія завдала ударів по грузинським військовим об’єктам. Грузії вдалося збити кілька російських військових літаків – пізніше Міхеїл Саакашвілі скаже, що це вдалося завдяки поставленим з України ЗРК Бук.
Але вже увечері 9 серпня російській армії вдалося взяти під контроль більшу частину Цхінвалі. Грузинська армія відступала, етнічні грузини мусили залишити свої села у Південній Осетії, побоюючись розправ.
10 серпня Грузія передала ноту МЗС Росії про готовність припинити вогонь, проте російські війська 11 серпня перейшли адміністративні кордони Південної Осетії та Абхазії і почали просуватися вглиб території Грузії, захопили порт Поті та місто Горі неподалік від Тбілісі. Виникла загроза штурму грузинської столиці.
Росіяни бажали повалення Міхеїла Саакашвілі, переконаний Сванте Корнелл – директор досліджень в Інституті Центральної Азії та Кавказу, спіавтор книги The Guns of August 2008: Russia’s War in Georgia, присвяченій російсько-грузинській війні.
“Метою було направити російські військові загони в Тбілісі, змусити грузинський уряд втекти і потім працювати з елітами, щоб отримати більш прийнятний уряд”, – відзначає він.
Проте на думку експерта, на відміну від війни проти Україні у 2022 році, не було мети окупувати всю територію Грузії.
У 2018 році в інтерв’ю Washington Post колишня держсекретарка США Кондоліза Райс повідомила, що під час її розмови з Сергієм Лавровим тоді однією з вимог щодо припинення вогню була саме відставка Саакашвілі. Вона відмовила.
“Я сказала, що подзвоню всім, кому можу, та скажу, що Росія вимагає повалення грузинського президента… Він розлютився… справжні мотиви росіян були відкриті світу. Саакашвілі залишився при владі, і грузинська демократія була врятована”, – згадувала Райс.
10 серпня 2008 року Міхеїл Саакашвілі погодився на план припинення вогню, запропонований президентом Франції Ніколя Саркозі, який на той момент головував у Євросоюзі. 12 серпня Саркозі прибув до Москви, де Медведєв погодився на план, який передбачав:
остаточне припинення всіх військових дій;
забезпечення вільного доступу гуманітарної допомоги;
повернення грузинської армії в місця дислокації;
повернення російської армії на лінію, що передувала початку бойових дій;
міжнародне обговорення питання майбутнього статусу Південної Осетії й Абхазії, шляхів забезпечення їхньої безпеки.
У документі не було згадки про повагу територіальної цілісності Грузії. Григорій Перепелиця також відзначає, що про міжнародну конференцію про обговорення статусу двох регіонів потім просто забули.
12 серпня Росія припинила наступ.
Моральну підтримку Грузії надали президенти України Віктор Ющенко, Польщі Лех Качинський, Литви Валдас Адамкус, Латвії Валдіс Затлерс та Естонії Тоомас Ільвес, які прибули до Тбілісі і увечері 12 серпня перебували на центральній площі міста на знак солідарності з Грузією.
“Присутність президентів України, Польщі, країн Балтії в Тбілісі ускладнила завдання щодо просування військ. Грузія не була ізольована від міжнародної спільноти. Якби в Києві у 2022 році зібралося багато західних лідерів, це навряд чи щось би змінило, але в 2008 році це мало значення”, – вважає Сванте Корнелл.
Водночас Григорій Перепелиця відзначає брак адекватної реакції НАТО на ситуацію.
“Адекватної реакції на російську воєнну агресію проти Грузії не було. Західні країни обмежилися висловленням стурбованості і підтриманням цілісності”.
НАТО лише тимчасово, до березня 2009 року, припинив проведення Ради Росія-НАТО.
Невиправдані сподівання на Захід
Росія не стала чекати обговорення майбутнього Південної Осетії та Абхазії, а вже 26 серпня 2008 року визнала їх незалежними. Грузія розірвала дипломатичні відносини, які не відновили досі.
Що робили західні держави?
В МЗС Франції заявили, що жоден пункт плану Медведєва-Саркозі не передбачав стаціонарної присутності російських військ. На новій зустрічі 8 вересня Саркозі та представників Єврокомісії з Медведєвим домовилися про відведення російських військ та про розміщення спостерігачів ЄС.
Однак російські війська вийшли лише з тих захоплених грузинських територій, які не були адміністративно частиною Південної Осетії та Абхазії, а спостерігачів ЄС так і не пустили туди. Путін заявив, що Росія вважає їх незалежними, тож вони самостійно ухвалюють рішення. А 2009 року сепаратисти запросили прикордонників ФСБ Росії охороняти “кордони” самопроголошених республік – ці території відокремили від основної частини Грузії колючим дротом.
“Російські війська залишилися у Південній Осетії та Абхазії і побудували там цілу мережу своїх баз і до цього часу там перебувають. Зараз фактично відбувається процес інкорпорації цих територій в склад Росії”, – описує наслідки реалізації плану Медведєва-Саркозі Григорій Перепелиця.
На думку Сванте Корнелла, не варто в цій ситуації звинувачувати лише Саркозі, бо в серпні 2008 року він мав мало часу, аби уникнути заходу російської армії в Тбілісі. Французький президент опинився в перемовному процесі наодинці – США тоді вирішили, що буде контрпродуктивним долучатися.
“Люди, які не мають досвіду перемовин з росіянами, досить швидко потрапляють в пастки. Я думаю, це сталося згодом і в Мінську (мінські домовленості щодо Донбасу. – Ред.). Були слабкі заяви і жодних контрольних механізмів. Завжди треба знати, що росіяни намагатимуться вас надурити, і треба бути добре підготовленим”, – відзначає дослідник.
Що змусило російську армію зупинитися на шляху до Тбілісі – залишається відкритим питанням. Грузинська армія чинила спротив росіянам, який затримав їх. Але також очікування Кремля щодо більш потужного втручання США могли зіграти роль.
“Що сталося, чому росіяни зупинили свій рух, чи можна було б досягти кращої угоди про припинення вогню – це все лишається складними питаннями. Я думаю, був сильний внесок Франції та США в те, що завадили взяттю Тбілісі росіянами”, – вважає Сванте Корнелл.
Водночас дослідник Французького інституту геополітики Жан-Сільвестр Монгреньє оцінює дії Ніколя Саркозі як провал.
“Російські війська тоді, звісно, припинили наступ, але на вихідний рубіж не повернулися. Крім того, Москва в односторонньому порядку визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії. Фальшива незалежність, яка суперечить міжнародному праву”, – пояснює він.
На його думку, план Медведєва-Саркозі означав де-факто анексію Абхазії та Осетії.
“Початковий намір Саркозі, можливо, був добрим, але “добрими намірами вимощена дорога в пекло”. Була бравада і купа запитань без відповідей. Відтоді промови Саркозі завжди були на користь Росії”, – згадує Монгреньє.
Французький дослідник нагадує, що Саркозі всупереч порадам більшості його радників ухвалив рішення продати Росії десантні кораблі-вертольотоносці “Містраль”. У 2011 році Франція та Росія підписали угоду, і лише в 2015 році після анексії Криму за нового президента Олланда її скасували.
Грузинський політолог Корнелі Какачія відзначає, що політика західних країн тоді викликала велике розчарування в грузинів. Грузинське суспільство чекало тиску на Росію щодо виведення військ, але марно.
“Якби вони запровадили після цього якісь санкції проти Росії, то це хоч щось би було. Але вони не зробили нічого”, – відзначає він.
Неприємними для Грузії були висновки міжнародної комісії з розслідування обставин війни, створеної ЄС. Її очолювала швейцарська дипломатка Хайді Тайлавіні, доповідь опублікували у вересні 2009 року.
У доповіді йшлося, що саме Грузія розпочала війну в Південній Осетії, але “обидві сторони несуть відповідальність за ескалацію”. Комісія не знайшла доказів присутності російських військ на цій території до 8 серпня.
Комісія визначила, що застосування Грузією сили у Південній Осетії та щодо російських миротворців не було виправданим з точки зору міжнародного права. Ба більше, Росія мала право вжити заходів для захисту своїх миротворців, і на “першому етапі застосування Росією сили з метою оборони слід вважати законним”.
Водночас Комісія Тальявіні відзначила, що Росія перетнула межу, коли російські війська почали просуватися поза межі Південної Осетії та Абхазії.
“Більшість цих дій вийшла далеко за межі необхідної оборони. Перенесення бойових дій углиб території Грузії стало порушенням міжнародного права, і на тому етапі грузинські війська діяли, здійснюючи право на самооборону відповідно до статей 51 Статуту ООН”.
Доповідь Тальявіні викликала критику в деяких експертів та політиків з пострадянських країн, які відзначили роль обстрілів та нападів на грузинські села і блокпости у провокації війни.
Корнелі Какачія відзначає, що Захід тоді не визначився з тим, кого вважати жертвою, а кого агресором.
“Навпаки, США та ЄС почали політику “перезавантаження” у відносинах з Росією, бо вони не хотіли псувати відносини через маленьку Грузію. Це дало неправильний сигнал грузинам. Вони зрозуміли, що запах газу та нафту для Заходу важливіший, ніж захист маленьких демократій у Східній Європі”, – згадує він.
Саме у той час серед частини західних експертів існувала думка, що Дмитро Медведєв є ліберальним політиком, більш відкритим до Заходу у порівнянні з Путіним. Зараз, коли нинішній заступник голови Ради безпеки Росії Дмитро Медведєв періодично нагадує про себе погрозами застосувати ядерну зброю проти України, такі оцінки виглядають неймовірними.
“Перезавантаження” від Обами (президент США у 2009-2017 роках) було абсолютно катастрофічним. Все, що робив Обама на пострадянському просторі – це була спроба не дратувати росіян”, – каже Сванте Корнелл.
Він нагадує, що між війною проти Грузії і анексією Криму був ще один важливий епізод. У Киргизстані Росія сприяла повстанню проти президента Курманбека Бакієва у 2010 році.
“Його покарали за те, що він обіцяв прибрати американців з бази Манас, але не виконав обіцянки. Не було жодної реакції США на те, що росіяни зробили в Киргизстані”, – переконаний Сванте Корнелл.
“Фінляндизація” Грузії
У 2012 році в Грузії відбулися парламентські вибори, результати яких досі визначають майбутнє Грузії. На хвилі критики Міхеїла Саакашвілі та протестів проти тортур у тюрмах до влади прийшла коаліція “Грузинська мрія” на чолі з бізнесменом Бідзіною Іванішвілі.
Іванішвілі пропрацював на посаді прем’єра лише рік – доки у листопаді 2013 року не закінчилися повноваження президента Саакашвілі, який поїхав з країни.
Відтоді уряди Грузії формує партія “Грузинська мрія”, а її очільників пов’язують з Іванішвілі. На виборах у 2016 та 2020 роках “мрійники” знову перемогли, і прагнуть здобути перемогу і на виборах 2024 року.
Чинна влада не відмовилася від інтеграції в ЄС та НАТО, але водночас намагається уникати конфронтації з Росією, з якою дипломатичні відносини Грузія розірвала ще 2008 року.
За ці роки грузинське суспільство не стало проросійським, свідчать опитування.
Згідно з опитуванням IRI у жовтні 2022 року 89% грузинів вважали головною зовнішньою загрозою Росію, лише 7% розглядали її як політичного партнера, 14% – як економічного партнера. Для порівняння, 51% розглядали політичним партнером ЄС, 47% – США.
Більшість мешканців Грузії підтримують вступ до ЄС та НАТО, хоча кількість прихильників вступу в НАТО зменшилася після початку повномасштабної російсько-української війни.
Згідно з опитуванням NDI у липні-серпні 2022 року, 75% опитаних виступали за вступ в ЄС, 14% – проти. 69% опитаних підтримували інтеграцію в НАТО, 16% були проти. Ще влітку 2021 року кількість прихильників НАТО становила 75%, кількість противників – 11%.
На думку Корнелі Какачія, грузини вважають західну допомогу Україні під час війни недостатньою і прагнуть уникнути конфлікту з Росією. Це сприяє електоральним успіхам “Грузинської мрії”.
“Грузини розуміють, що не можуть перемогти Росію і не хочуть такої війни. Це сприяло тому, що чинний уряд Грузії проводить більш пристосуванську політику щодо Росії. По суті відбувається “фінляндизація” Грузії, хоча офіційно вона хоче стати членом НАТО та ЄС”, – каже есперт.
“Фінляндизація” – термін, який застосовували до зовнішньої політики Фінляндії після другої світової війни і до 1991 року. Він передбачав обмеження у зовнішній політиці, згідно з якими Фінляндія уникала вступу в будь-які блоки, які СРСР вважав ворожими, зокрема в НАТО. Остаточно хрест на цій політиці Фінляндія поставила лише вступом в альянс у 2023 році.
На думку Корнелі Какачія, політику обережності щодо Росії чинний уряд Іраклі Гарібашвілі намагається подати як прагматичну зовнішню політику. Просувається наратив про те, що не варто провокувати Росію, оскільки Захід не готовий прийняти ані Грузію, ані Україну, надати їм належну підтримку.
Представники влади акцентують увагу на тому, що опозиція хоче спровокувати нову війну. Наприклад, офіційний лідер “Грузинської мрії” Іраклій Кобахідзе у своєму фейсбуці у липні 2023 року стверджував, що грузинська опозиція сподівалася скористатися заколотом Пригожина, аби “не лише увійти танками до Абхазії та Цхінвалі, а й взяти Сочі”.
Ключовою опозиційною силою є “Єдиний національний рух”, який об’єднує прихильників експрезидента Саакашвілі, прагне до пришвидшення інтеграції до ЄС та НАТО, і на відміну від влади виступає за надання якомога більшої допомоги Україні.
“Єдиний національний рух є партією війни і зради, метою якої є будь-який привід відкрити другий фронт у Грузії”, – писав Кобахідзе.
“Грузинська мрія” натомість пропонує збалансовані відносини з Москвою, відмовляється надати Україні допомогу озброєннями і запровадити санкції проти Росії, йти на будь-які поступки у справі Саакашвілі, який перебуває в ув’язненні в Грузії з жовтня 2021 року.
Володимир Зеленський неодноразово закликав відправити Саакашвілі, який є українським громадянином, на лікування за кордон. В липні Україна на знак протесту через поводження з політиком змусила залишити країну грузинського посла.
На думку Сванте Корнелла, у короткостроковій перспективі політика грузинського уряду зменшує ризик російського вторгнення до Грузії. Але в довгостроковій перспективі вона відокремлює Грузію від Заходу.
“Здається, що росіяни не активні щодо Грузії, але насправді російські безпекові та розвідувальні структури намагаються змінити грузинську громадську думку. Вони зрозуміли, що не можуть змусити грузин любити Росію, але можуть посприяти тому, щоб грузинам перестав подобатися Захід”, – вважає дослідник.
Росія зараз виграє від ситуації, що склалася в грузинській політиці, погоджується Корнелі Какачія.
“У “Грузинській мрії” розуміють, що якщо програють вибори, то до них застосують “право вендетти”, характерне для грузинської політики. Це коли кожна нова влада намагається маргіналізувати попередню – так, як чинна влада зробила з Саакашвілі, а Шеварднадзе колись зробив з Гамсахурдіа”.
На думку Корнелі Какачії, для багатьох політиків з керівної партії і особливо для Бідзіни Іванішвілі збереження влади і “прагматичної” зовнішньої політики вже перетворилося в питання особистої безпеки.
Незасвоєні уроки
Через 15 років після російсько-грузинської війни експерти кажуть, що Захід навряд чи виніс уроки з тих подій.
На думку Григорія Перепелиці, досі бракує розуміння, що йдеться не лише про бажання Росії завдати поразки Україні та Грузії, але всьому Заходу.
Він нагадує, як 2009 року Росія активно пропонувала Договір про європейську безпеку, який мав встановити в Європі біполярну систему безпеки, фактично з зонами впливу НАТО та Росії, причому розширення НАТО мало б зупинитися. Тоді західні країни нівелювали цю пропозицію через діалог між 56 країнами ОБСЄ в рамках так званого процесу Корфу, який завершився безрезультатно.
“Після цього Путін вирішив, що дипломатичним шляхом повернути території, які вважає своїми, неможливо. Він поставив завдання взяти під повний контроль ту територію Європи, яка колись була окупована СРСР. От ключова мета російсько-української війни, вона полягає не тільки в знищенні України, а й дискредитації НАТО, дезінтеграції ЄС і остаточній руйнації ліберальних цінностей”, – вважає експерт.
На думку Перепелиці, саме слабка реакція Заходу під час російсько-грузинської війни стала причиною наступних воєн Росії.
“Путін був абсолютно впевнений в інфантильній поведінці НАТО. І це повторилося зараз після початку російсько-української війни. Головне завдання НАТО – це у будь-який спосіб уникнути зіткнення з Росією”, – вважає дослідник.
На його думку, Вільнюський саміт у липні цього року став перемогою Путіна, оскільки Україні не дали термінів набуття членства в НАТО, а Росія може використати “вагнерівців” для провокацій проти східного флангу альянсу.
“Кремль, проаналізувавши досвід під час російсько-грузинської війни та російсько-української війни, впевнений, що НАТО буде прагнути мирних перемовин з Росією навіть за часткової окупації Польщі та країн Балтії”, – вважає Перепелиця.
Сванте Корнелл відзначає, що вже зараз можна побачити наростання розбіжностей між Заходом та Україною, оскільки на Заході немає впевненості у поверненні під контроль української влади всіх окупованих територій.
“Буде важко втримати західну єдність, яка відповідає українським цілям. Наближається замороження конфлікту. Росіяни завжди так роблять, щоб маніпулювати Україною і запобігти її інтеграції в ЄС та НАТО”, – вважає він.
Як повідомляло Інше ТВ, В Грузії протестували проти російського круїзного лайнера, на акції затримали українку (ФОТО, ВІДЕО)
