Під покровом російської військової «тактики» можна знайти тупий оскал руйнування заради руйнування. Кремль не може творити, тому все, що йому залишається – це руйнувати. Люди, які стоять за звірствами – просто дрібні боягузи або, що більш вірогідно, невдахи. Здається, у російських війнах саме безглуздість і є сенсом.
«Після буденних масових розстрілів у Бучі, після бомбардувань пологових будинків у Маріуполі, після знищення цілих міст на Донбасі, після дитячих катівень, ракет, спрямованих на те, щоб заморозити мирне населення посеред зими, ми бачимо апокаліптичне видовище: води величезного Дніпра, річки, яка здається широкою, мов море, прориваються крізь зруйновану дамбу в Каховці», – пише в статті для The Guardian професор Інституту глобальних питань Лондонської школи економіки Пітер Померанцев, передає zn.ua.
Водосховище утримувало стільки ж води, скільки Велике Солоне озеро в штаті Юта. Його знищення вже затопило населені пункти, де проживає понад 40 тисяч людей. Повінь вже знищила притулки для тварин і природні заповідники. Вона знищить сільське господарство в житниці України, яка годує більшу частину світу, особливо на Близькому Сході і в Африці.
«До російського геноциду додається ще й екоцид», – пише автор.
Росія контролювала дамбу більше року. Український уряд ще в жовтні попереджав, що Москва планує підірвати її. Сейсмологи в Норвегії підтвердили, що потужні вибухи, які асоціюються з вибухівкою, а не з випадковим проривом, пролунали з водосховища в ніч його руйнування. Дехто, зокрема американський пропутінський медійник Такер Карлсон, стверджує, що Росія не може стояти за руйнуваннями, оскільки пошкодження поширилися на підконтрольні їй території і потенційно може обмежити водопостачання до Криму.
«Але якщо «Росія не завдала б шкоди власному народу» – це ваш аргумент, то він, вибачте за нетактовний каламбур, не витримує жодної критики. Однією з найменш точних цитат про Росію стали слова Вінстона Черчилля про те, що вона схожа на «загадку, загорнуту в таємницю всередині таємниці, але, можливо, є ключ. Цей ключ – російський національний інтерес». Це звучить так, ніби Росія керується якоюсь теорією раціонального вибору, хоча століття за століттям відбувається протилежне», – йдеться в статті.
Померанцев пише, що мало хто вловив російський цикл самознищення і знищення інших так само добре, як український літературознавець Тетяна Огаркова. У своєму переосмисленні російського класичного роману Фьодора Достоєвського «Злочин і кара» (роману про вбивцю, який вбиває просто тому, що може) Огаркова називає Росію культурою, де існує «злочин без покарання, а покарання без злочину». Автократи вбивають безкарно, а жертв карають без жодної причини.
Коли Огаркова не везе гуманітарну допомогу на фронт, вона веде подкаст разом зі своїм чоловіком, філософом Володимиром Єрмоленком. Намагаючись осмислити зло, що обрушилося на їхню країну, Огаркова і Єрмоленко відзначають різницю між Адольфом Гітлером і Йосіфом Сталіним: якщо у нацистів були певні правила щодо того, кого карати (неарійців; комуністів), то в сталінському терорі жертвою міг стати будь-хто в будь-який момент. Реагуючи на те, як путінська Росія постійно змінює причини вторгнення в Україну: від «денацифікації» до «повернення історичних земель» і «розширення НАТО», – українські автори вирішують, що саме жорстокий характер вторгнення і є його суттю. І йдеться якраз про воєнні злочини.
Росія претендує на роль потужного «полюса» у світі, який би врівноважував Захід. Але вона не змогла створити успішну політичну модель, до якої б захотіли приєднатися інші. Тому їй не залишається нічого іншого, окрім як затягнути всіх на своє дно. «Хто вам дозволив так жити», – обурюється напис, який лишили російські солдати у Бучі. «Який сенс у світі, якщо в ньому немає місця для Росії», – скаржиться Путін. Після того, як була зруйнована дамба в Каховці, генерал Добружинський виступав на популярному російському ток-шоу: «Ми повинні підірвати і Київське водосховище». «Навіщо?» – запитав ведучий. «Щоб показати їм», – відповів гість.
Але, як зауважують Огаркова і Єрмоленко, росіяни також посилають своїх солдатів на безглузду смерть у м’ясорубці Донбасу, їхні тіла залишають на полі бою, а родичам не повідомляють про їхню смерть, щоб не платити їм. По телевізору ведучі хваляться, що «ніхто не вміє вмирати так, як ми». Тим часом мешканці сіл на окупованому Росією березі річки залишаються без допомоги влади. Бути «звільненим» Росією означає приєднатися до її імперії приниження.
Звідки походить це прагнення до знищення? У 1912 році російський психоаналітик єврейського походження Сабіна Шпільрейн, яку пізніше вбили нацисти, а її три брати загинули під час сталінського терору, вперше висунула ідею про те, що людей тягне до смерті так само сильно, як і до життя. Для своєї теорії потягу до смерті вона використовувала сюжети з російської літератури та фольклору. Але засновник психоаналізу Зиґмунд Фройд спочатку вважав її ідеї занадто шкідливими. Але після Першої світової війни він погодився з нею.
«Прагнення смерті – це бажання звільнитися від відповідальності, тягаря індивідуальності, вибору, свободи – і знову зануритися в неорганічну матерію. Просто здатися. У такій культурі, як російська, де уникнення зустрічі з темним минулим з усім його складним павутинням провини та відповідальності стало звичним явищем, таке забуття може бути особливо спокусливим», – пише Померанцев.
Але Росія також надсилає подібне послання українцям і їхнім союзникам за допомогою своїх актів ультранасильницького біблійного руйнування: «Здавайтеся перед нашою безмежністю, відмовтеся від своєї боротьби». І попри всі військові поразки Росії і фактичну соціально-економічну крихкість, ця пропаганда вчинку все ще може спрацювати.
Реакція на заході на вибух дамби була на диво приглушеною. Українці проводять чудові рятувальні операції, в той час як Росія продовжує обстрілювати напівзатоплені міста. І фактично ніхто не допомагає українцям. Президент України Володимир Зеленський був спантеличений «нульовою підтримкою» з боку міжнародних організацій, таких як ООН та Червоний Хрест.
«Можливо, відносна відсутність підтримки частково пояснюється тим, що люди відчувають себе безпорадними перед чимось настільки величезним, перед цими сценами вибуху гігантських річок, як у Сесіла Де Мілля. Таку ж безпорадність дехто відчуває, коли стикається з кліматичною кризою. Прикметно, що найсильніша реакція на російський екоцид надійшла не від урядів, а від кліматичної активістки Грети Тунберг, яка чітко поклала провину за те, що сталося, на Росію і зажадала притягнути її до відповідальності. Але від західних урядів чи ООН не пролунало жодного звуку», – йдеться в статті.
Російський гамбіт полягає в тому, щоб підштовхнути світ до враження, що смерть дивним чином приваблива і можна просто здатися.
«Скільки життя залишилося в нас?» – ставить риторичне питання автор.
