Уродженець села Борбин на Рівненщині, 62-річний Павло, від народження Петро Лебідь, кажучи світською мовою, піднявся високо.
Він здолав шлях від технікуму радянської торгівлі до депутата “Партії регіонів” у міськраді столиці та митрополита Вишгородського і Чорнобильського, намісника Києво-Печерської Лаври.
На прикладі Павла Лебедя майбутнім психологам можна пояснювати термін “когнітивний дисонанс”.
Як від ієрарха від нього чекали смиренності. Але він конфліктував із журналістами й погрожував президенту та його родині. Шукали у його житті приклади аскетизму, але знаходили нерухомість і дорогі авто. Чули від нього про любов до України, але так і не побачили засудження російської агресії.
У Борбині заарештованого митрополита, відомого як “Паша Мерседес”, називають по-різному: “Владика”, “Павло”, “Петро”, “Лебідь”.
Ставлення односельців до всього, що відбувається з ним останнім часом, можна описати фразою, яку почули журналісти УП: “Про земляка або добре, або ніяк”. А ще ледь помітним сум’яттям Любові Гузь, колишньої директорки борбинської школи.”Знаю його як чемного учня та благочестиву намолену людину, – каже вона. – Це при його благословінні, його допомозі ми почали будівництво нової школи (за бюджетні кошти – УП). Дивують мене новини. Бачила проповідь владики – ніби справжній патріот своєї землі. Виріс на Україні, ходив по українській землі. Молився за нас. Не знаю, кому вірити в цих новинах, чесно. Я вірю Богу. А ті всі протистояння до добра не доведуть”.
Попри певні очікування Борбин здивував репортерів УП.
Замість оплоту “московського православ’я” ми побачили село, більшість мешканців якого – протестанти-п’ятидесятники з багатодітними сім’ями.
Замість колиски одного із захисників “русского міра”, ми потрапили до дому Героя України, 22-річного Петра Полицяка, який загинув у аеропорту Донецька.
Хрестоносці
Якби ангели шукали Україну за геральдичним орієнтиром, опинилися б у Борбині – з повітря контури рідного села митрополита Павла нагадують тризуб.
Легендарний земляк, кажуть місцеві, теж подеколи спускався з небес. Прилітав гелікоптером та приземлявся на пасовисько біля річки Путилівка, де у дитинстві вигулював корів.
Щороку 8 листопада, у Дмитрів день, він правив службу в місцевому Свято-Успенському соборі. Накривав у спортзалі школи стіл на спомин про батька Дмитра.
Колись земний шлях до села був набагато складнішим за повітряний. Але, як кажуть борбинці, “владика зробив дорогу”. Придатну не лише для іржавих “Жигулів”.
– Що ви думаєте про його арешт? – питають репортери жінок у сільському магазині.
– Шо сказать? – вдається одна з них до довгої паузи. – Мовчим, тільки мовчим. Про земляків або нічого, або хороше. Тим, хто до нього звертався, він допомагав – це не забереш.
– Ми в клуб з ним ходили, він був до танців о-го-го! – розповідає інша. – Нашу компанію називали “хрестоносці”, бо ми жили недалеко від кладовища.
– Забороняти церкву не треба, – каже третя жінка, переходячи до новин про Московський патріархат. – Людина сама має рішати, куди їй іти. Але з другої сторони, це неправильно (позиція УПЦ щодо війни – УП). Зараз такий час: от у цей чоловік служить і у цей, а в мене зять. Ми, як то кажуть, вже рік “вдовами”.
– Ось так казати не надо! – сміється подруга.– Слухайте, ну, по церкві у нас тут ніхто не бунтує. Спротиву нема. Після 24-го в русскую і так менше стали ходити. Це така у людей громадянська та особиста позиція.
П’ятидесятники
Замість цитаделі московського православ’я на непідготовленого паломника у Борбині чекають дивовижні богословські відкриття.
До 75% місцевих ходять до Церкви християн віри євангельської. По-старому їх називають “п’ятидесятниками”.
Все починалось 1919 року, коли до села Мощаниця з австрійського полону повернувся Йов Степанюк. Через чотири роки блага вість, яку він приніс із собою, пустила коріння й у Борбині.
– Мій дід, Кудрик Григорій Данилович, був за Польщі солтисом (старостою – УП), – розповідає пресвітер Василь. – І от прийшли люди прочитати Євангеліє. Він подивився на них – зовсім інші: чисті, тверезі.
– Дід грамотний був, хотів порядку, – продовжує чоловік. – Розказував, що до того тут ніякої віри не було, тільки православна. Зайде в хату з образами, а там накурено. Що то за віра? Як це змінити?
Відповідь прийшла разом із місіонерами. Хто захотів, покаявся та кинув пиячити.
– Господу слава, а дідові дякую, що він нас вивів з того туману релігійного, розумієте? Релігійність та віра – це різне. Церква – це сім’я, а не те, що прийшов та свічку поставив, – впевнений Василь.
П’ятидесятники у Борбині, як всюди за часів Союзу, були у підпіллі. Їх звинувачували у шпигунстві, роботі на Держдеп та ЦРУ. Так само, як сьогодні сучасна російська пропаганда таврує будь-яку “не справжню” віру.
Поки Василь був маленьким і пас корів разом із Павлом Лебедем (Петром від народження), віруючі Борбина проводили таємні збори.
– Тато казав: “Сину, Ленін – безбожник, а ми – християни. Ми не повинні носити ні зірочки, ні галстучка (піонерського – УП)“, – розповідає пресвітер.
На питання, як його відомий православний земляк потрапив у таку халепу, Василь відповідає по-християнськи дипломатично:
“Я вам тако скажу: то непросто розібраться. Ми в такі житейські справи не втручаємося. Я навіть ворога жалію. Ми тут ніколи не сперечалися. Ми проповідуєм Христа розп’ятого, Божу силу та Божу премудрість”.
Порятунок
– Он там хлопці з Карпиловки (кілометрів 30-40 звідси) ту ракету, яка на Луцьк летіла, з автоматів збили. Хлопці там суворі, бурштин раніше копали.
Цю легенду, яку не знайти у стрічках новин, Петро Полицяк з Борбина розповідає у своєму дворі.
– Так, у нас більшість віруючих, – підтверджує. – Дехто каже на нас “штунди” (спочатку так називали німців-колоністів, а потім всіх протестантів у Російській імперії – УП)
Звідси всіх вивозили в глибоку Росію. Дід мій там помер. Батька теж везли, але він за кусок сала купив отого (конвоїра – УП), вискочив з поїзда та повернувся.
В молодості Петро Полицяк їздив у Луцьк вчитися на зварювальника. Згадує, як одного разу врятував майбутнього екснамісника Лаври.
– Автобус тоді ще у село не заїжджав, а Петру (Павлу Лебедю – УП) погано стало на зупинці – і всьо! – каже чоловік. – Мені треба в Луцьк їхати, але, думаю, вспію за п’ять мінут. Побіг до сусідки, взяв валідол, прибіг.
Він (Лебідь – УП) тоді в Луцьку вчився на сейво, як його?.. На того, що в ресторані розносить. На офіціанта, да.
– І як він іншу кар’єру зробив? – питають журналісти УП.
– Пішов потім вчитися на тейво, на батюшку. Попав якось, – знизує плечима Петро Полицяк.
– А як до його арешту ставитесь?
– Ну, бачите, чоловіка шкода. Він нам зробив асфальт, газ провів у село. Але ж можна було і перейти в українську (церкву – УП). У нас тут у школу ходив, нормальний був хлопець. Вроді нічого такого не було.
– Чому ж не перейшов?
– Він русской церкві учився. А ще як піднівся! От там і остався.
– Знаєте, чому його “Паша Мерседес” називають?
– Бо постоянно “мерседеси” мав. То він казав у Києві, що “Жигуль” – не машина?
Чорний
Петро Полицяк не з тих, для кого війна почалася в день повномасштабного вторгнення.
У 2014 році його сину, теж Петру, який працював будівельником у Дубні, зателефонували з військкомату. Хлопець ховатися не став.
– Декілька місяців був у донецькому аеропорту, – розповідає батько. – Останній раз подзвонив: “Тато, мабуть, я вже не вернусь. Тут виходу, – каже, – нема. Стріляти, – каже, – нічим. Окружили нас”.
Шансів вижити під час підриву аеропорту в січні 2015 року в бійця не було.
– Хлопчака був з ним, розказував потім, що син його останнього на БТР закинув: “Їжджай, тобі треба жити”. Ото вони і поїхали. А наш Петро остався через Бузенка (пораненого бійця – УП). Від того Бузенка потім не знаю, що привезли – чи руку, чи ногу, – розповідає чоловік.
Звання “Герой України” Петру присвоїли лише у грудні 2021 року.
– Тепер кажуть “хлопці загинули на війні”, а наші “загинули в АТО”, – зітхає мати кіборга Віра Полицяк. – Страшна війна зараз, але і наші хлопці тоді пройшли пекло. Всіх шкода, всіх до єдиного. Коли зараз ховають наших, в мене кожного разу серце кров’ю обливається.
Три місяці тому на цвинтарі Борбина з’явилася свіжа могила з українським прапором: Руслан Міцюк, 27 років. Загинув на бахмутському напрямку в січні 2023-го.
Однокласники
Шляхи Господні несповідимі.
Петро Лебідь та 62-річний житель Борбина Павло, “молодший” пресвітер Церкви християн віри євангельської, були однокласниками. Цілий рік сиділи за однією партою.
– Він списував і я списував, – посміхається пастор. – Були учні кращі за нас, які добре вчилися. Але й ми щось пізнавали.
– Пам’ятаю, їхали в Луцьк на автобусі, – згадує священник молоді роки. – Він (Лебідь – УП) розказував про свою лінію. А я йому – про свою віру. Порозказували один одному і…
– Кожний залишився на своєму? – питає журналіст УП.
– Не на своєму, – відповідає. – На Божому. Якби я на своєму залишився, може, мене вже і не було б. А так Господь зберіг від гріха.
Євангельська вістка відкривалася майбутньому пресвітеру ще у дитинстві.
– Релігія та віра – то трохи є різниця, – пояснює він думку, яку репортери УП вже чули. – Мій тато був релігійним, у великі свята ходив до церкви (православної – УП). Але перед тим в лісочку ставив самогонний апарат – і на всю катушку! Мені теж давали: “Попробуй, синку!”. Я один раз взяв ложечку, і вона мені дуже гіркою оказалась.
– Потім тато покаявся, – продовжує пресвітер. – Залишив отой самогонний апарат, недобрі справи та слова. Покаявся і я. Служим Господу, як можем.
– “Мерседес” маєте? – питає репортер.
– Як сказать? Є в мене “Фольксваген”. Але ж в мене є і дев’ятеро дітей та 37 внуків. Більше багатство, ніж всі “мерседеси” взяті разом.
Біла береза
– Ось наш Пєтька, а ото брат Лебедя, – показує могили мати “кіборга” Віра Полицяк. – А он за огорожею будинок, де його (Павла Лебедя – УП) сестра та мати живе.
На пагорбі, де розташований борбинський цвинтар, часто вітряно. Прапор України над надгробком захисника донецького аеропорту доводиться міняти кожні три-чотири місяці.
– Цей прапор скрізь видно, – каже жінка. – Де б ти не був, побачиш, де мій Пєтя.
На звороті пам’ятника фотографія бійця у повний зріст: під час короткої відпустки десантник виходить востаннє з дому.
Спереду – великий портрет Петра.– Він сам попросив це фото поставити на пам’ятник, коли йшов в АТО, – згадує батько. – Я говорю: “Та шо ти мені розказуєш? Це ти мені маєш ставити!”.
Влітку від спеки на цвинтарі рятує величезна береза, яку давно пропонують зрізати.
Вірі Полицяк старе дерево шкода.
– У нас старші кажуть: “Мені вже скоро під березу білу”, – посміхається жінка. – Ми теж під нею ляжем. Разом з Пєтьою.
Нас дочки зовуть в США. Коли дозвіл дадуть, поїдемо з чоловіком, подивимось, як люди живуть – і обратно, додому.
Біля могили сина Віра Полицяк щоразу відкриває просту істину: шляхи Господні несповідні, але кінець для всіх один.
– В Борбині великі сім’ї, мають по 10 гектарів, – каже вона. – Сестра Лебедя теж хазяйнує на паях. В неї до 50 свиней, але то ще мало, є у людей більше.
Ті, хто не можуть держати хазяйство, їдуть в Германію. Он бачили нові дома? Привіз пару тисяч євро, почав будувати. Потім знов поїхав, привіз – продовжив. Закінчив.
Але, знаєте, як би ти не прожив, який великий дім собі не побудував, могила для всіх однакова – півтора на два метри.
