Після оприлюднення 24 лютого китайських пропозицій щодо розв’язання війни, позиція Китаю та візит Сі Цзіньпіна до Москви перетворилися на топ-тему в українських ЗМІ. Не минає і дня без виступів експертів різних щаблів щодо того, які наслідки матиме для України візит і чи буде Китай постачати зброю Росії.
Перший день візиту Сі Цзіньпіна переважно минув у формі неформального спілкування з Путіним.
В українських ЗМІ одразу викликав здивування той факт, що попри важливість контактів з Китаєм, зустрічати Сі Цзіньпіна в аеропорт Путін направив маловідомого віцепрем’єра Чернишенка. Знаком поваги до близького партнера могла бути зустріч хоча б за участі російського прем’єра.
Основні заяви та підписання документів за підсумками перемовин очікуються у вівторок, 21 березня.
Проте вже зараз можна визначити низку суперечностей, які виникли між Україною та Китаєм під час війни, і які навряд чи вирішаться навіть якщо Сі Цзіньпін таки проведе телефонну розмову з Володимиром Зеленським, пише ВВС.
Перше питання, яке постає – де був Китай зі своїми мирними ініціативами перші 12 місяців війни? І чому попри задеклароване у 2011 році “стратегічне партнерство” між Україною та Китаєм, Сі Цзіньпін за весь цей час не удостоїв розмови Володимира Зеленського?
Така розмова відбулася навіть між Зеленським та президентом ПАР Сирілом Рамафосою, попри нейтралітет цієї країни та очевидні симпатії південноафриканського президента щодо Росії. І ПАР, на відміну від Китаю, не претендує на роль посередника у конфліктах в більшості регіонів світу, на роль “відповідального гравця” глобального рівня.
Брак уваги до позиції України проявився у турне Європою провідного китайського дипломата Ван Ї, який у лютому 2023 року відвідав західні столиці, а також Будапешт та Москву, але оминув увагою Україну. Що могли в Україні подумати щодо цього візиту? Що для Пекіну думка Віктора Орбана, який має вплив на ситуацію лише завдяки членству Угорщини в ЄС та НАТО, важливіша за позицію основної постраждалої країни.
За рік війни якоїсь форми залучення Китаю до вирішення війни не відбулося.
Китай формально визнає територіальну цілісність України, і ніколи не заявляв про визнання російськими Криму чи інших українських регіонів, які хоче загарбати Росія. Але Китай завжди утримувався під час голосування за резолюції Генасамблеї ООН, які передбачають визнання територіальної цілісності України. А напередодні візиту до Москви у статті для “Российской газеты” Сі Цзіньпін назвав події, які відбуваються з початку минулого року “тотальним загостренням української кризи”.
Увесь цей час в Україні не побачили реальних дій Китаю, спрямованих на вирішення війни і повернення територіальної цілісності. Натомість майже щомісяця з’являються повідомлення ЗМІ про американські санкції щодо китайських компаній, які поставили товари подвійного призначення або супутникові знімки, які ймовірно використали російські військові.
Коли ж 24 лютого МЗС Китаю опублікував свою позицію щодо розв’язання війни (“мирний план”), вона викликала з одного боку полегшення, з іншого боку розчарування в Україні. Полегшення – тому що в документі не було прямої вимоги до Заходу припинити постачання озброєнь Україні. Розчарування – оскільки документ, хоч і містив положення про повагу до територіальної цілісності, водночас пропонував припинити вогонь та почати перемовини, але абсолютно нічого не було сказано про виведення російських військ і невизнання анексії українських територій.
Хоча Володимир Зеленський ще не висловив остаточну позицію щодо “мирного плану”, її можна зрозуміти по тому, що кажуть його найближчі соратники.
“У ньому (“мирному плані” Китаю – Ред.) немає деталей, немає виваженої логіки. В одному пункті йдеться про непорушність суверенітету та територіальної цілісності, а в іншому – про необхідність негайного припинення вогню, що означає саме передачу окупованих територій Росії”, – заявив в інтерв’ю Corriere della Sera радник голови Офісу президента Михайло Подоляк.
Суперечностей між Україною та Китаєм вистачає і без “мирного плану”.
Важливий момент, який може дратувати українців – це характер подачі інформації про війну в китайських ЗМІ.
Образ Володимира Зеленського як маріонетки в руках Заходу в китайському інфопросторі може сприйматися як зневага до політичної суб’єктності українців як нації. За даними усіх опитувань, абсолютна більшість українців виступає за приєднання України до ЄС та НАТО, відповідно, воліла б бути частиною “колективного Заходу”.
І коли у Китаї намагаються змалювати євроатлантичний вибір населення як вибір певної групи підконтрольних Заходу політиків, логічно, що в Пекіні можуть очікувати зростання негативного ставлення українців до китайської політики.
Китай хоче змінити світ на багатополярний, де замість домінування США існуватимуть різні центри сили. Але в цих планах є велика проблема для України.
Українське керівництво ніколи не виступало публічно проти посилення позицій Китаю у світі, але багатополярний світ за китайським рецептом означає повагу до російських амбіцій зберегти зону впливу на пострадянському просторі і нехтування українськими безпековими інтересами. Власне так можна розтлумачити один з пунктів китайського “мирного плану” – що “безпека однієї країни не повинна досягатися за рахунок інших, безпека регіону не повинна досягатися зміцненням чи розширенням військових блоків”.
Коли розпочалася повномасштабна війна, на допомогу Україні прийшли, перш за все, західні держави, які зараз захищають чинну систему міжнародного права і міжнародних відносин. Якісь рішуче – як Британія та США або Польща, Чехія та країни Балтії. Якісь зі зволіканнями – як Німеччина. Але який інтерес України у підриві чи переформатуванні системи міжнародних відносин за китайським рецептом, який враховує амбіції Кремля?
Як руйнується китайська “м’яка сила” в Україні
Брак уваги до української позиції з боку китайської влади дедалі більше руйнує і китайську “м’яку силу” в Україні. Протягом десятиріч різноманітні організації дружби, які існують в Україні, просували серед українців думку про вигідність для України та української економіки співпраці з Китаєм, китайський імідж як успішної держави.
Осторонь залишалося висвітлення багатьох негативних процесів, які відбувалися в Китаї, причому не тільки гострих політичних питань як права людини, ситуація в Гонконгу чи Уйгурії, але навіть ситуація з довкіллям після десятиріч функціонування “китайської фабрики”.
Домінування цього позитивного висвітлення заздалегідь формувало завищені очікування від позиції Китаю, що він нібито може виступити посередником, або якось підштовхнути Москву до припинення війни.
Замість пояснення тих змін, які відбувалися у китайській державі та китайській зовнішній політиці за Сі Цзіньпіна, акцентувалася увага на стародавніх китайських територіальних претензіях, хоча зараз вони не перебувають на порядку денному. Заколисане такою нібито невідворотністю китайських претензій на Сибір та китайсько-російського конфлікту суспільство виявилося неготовим до зближення, яке зараз відбувається між Китаєм та Росією.
Українську аудиторію досить довго насправді мало цікавило те, що відбувалося в Китаї. Ситуація почала змінюватися лише з початком пандемії і досягла апогею зараз, коли існують побоювання, що Китай відкрито стане на бік Росії у війні.
Якщо чимало українців і раніше негативно сприймали розгін демонстрацій в Гонконзі чи натяки вирішити тайваньське питання силою, можна легко уявити, яка доля чекає китайську “м’яку силу”, коли українці, які втратили на війні родичів, друзів та знайомих, побачать більшу допомогу Росії з боку Китаю.
Якщо розмови Сі Цзіньпіна та Володимира Зеленського не відбудеться, це взагалі може означати, що китайсько-українські відносини зайшли в глухий кут.
Надалі дрейфування Китаю в бік групи країн-союзників Росії, з якими Україна заморозила стосунки (Іран), або повністю розірвала (КНДР, Сирія), залежатиме лише від конкретних рішень китайського керівництва щодо надання воєнної або фінансової підтримки російському керівництву. А просування китайської “м’якої сили”, іміджу Китаю як успішної держави-миротворця чимало українців може сприймати якщо не з негативом, то з великою долею скепсису.
“Якщо хтось у світі думає, що те, як та чи інша країна поводилася чи поставилася до України в найтемніший момент її історії, не буде враховано при побудові майбутніх відносин, то ці люди просто не знають, як працює дипломатія”, – заявив минулого тижня в інтерв’ю BBC міністр закордонних справ Дмитро Кулеба.
Такий самий підхід може бути застосований і щодо Китаю, причому існує ймовірність, що на рівні громадянського суспільства це станеться раніше за владні структури.
Звісно, втрата будь-якого впливу в Україні не є великою проблемою для Китаю – держави, яка претендує на позицію першої економіки у світі, на зміну правил світопорядку в короткостроковій перспективі. Але чим далі Китай ставатиме на бік Росії, чим далі формуватиметься неформальне об’єднання авторитарних режимів, тим швидше антиросійський альянс, який сформувався під час війни в Європі, може набрати форму антикитайського.
Україна як мала держава, яка зазнала величезних збитків під час війни і стримує російську агресію завдяки західній зброї, щоб вижити, вже покладається на допомогу найближчих сусідів і почала координувати політику щодо деяких регіонів, наприклад, Африки. Так само спроби координувати політику щодо Китаю з найближчими до України членами ЄС – Польщею, Чехією, Словаччиною, країнами Балтії, можуть набути конкретних обрисів.
Якщо така координація з країнами ЄС на платформі несприйняття політики Сі Цзіньпіна набуде поширення, то китайські зусилля відірвати Європу від США під приводом “набуття стратегічної автономії”, посварити їх, будуть приречені на провал.
Звісно, Китай, як і Росія, може зробити ставку на розкол ЄС на різні групи держав, але тут вже у гру вступить економічна логіка провідних держав ЄС – навіщо, наприклад, Німеччині розвал об’єднання, яке забезпечило десятиріччя економічного процвітання країни.
