Чи є в Миколаєві, який майже дев’ять місяців потерпав від російських обстрілів, мистецьке життя? Виявляється, є – тут ходять на концерти, в кіно та на вистави, читають, малюють картини. Літературознавиця Ганна Улюра уважно спостерігала за ним щоразу, коли навідувалась до Миколаєва. Своїми спостереженнями і відкриттями вона ділиться з УП.Життя.
Там, де Південь
Самий початок осені. Трасою між Одесою і Миколаєвом цивільні авта їздять мало, тут ідуть вантажівки, часом бувають буси з позначкою “преса” і різнорідні військові машини. Раптом на ризикований обгін вирулює мирна смарт-комашка, на задньому склі малої нахаби трафаретом надпис: “Доброго вечора! Ми з Миколаєва!”. Її смиренно пропускають вперед траки і піксельні джипи, та фраза – сигнал про потужну і таки нахабну витривалість.
До мене в цей час приходить смс від давньої приятельки з Миколаєва – вона бібліотекарка, відправила дорослих дітей в евакуацію, сама залишилася в місті з батьками, працює в волонтерському центрі:
“Сьогодні в Рок-хаті будуть грати ArsКвартет із обласної філармонії. Це бомбосховище, не переживай. Хочеш зі мною?”.
“Велика риба”
На самому в’їзді в місто – біля Варваровського мосту – свіжий мурал. На початку вересня його оприлюднили художники Олена Мартинова і Дмитро Слепуха.
Велика синя риба несе на собі впізнавані будівлі Миколаєва: обсерваторія, яхтклуб, театр, кафедральний собор. “Вільне місто – вільна Україна”, – надпис райдугою над рибою, що кудись тягне на собі Миколаїв. Дуже наївно – навіть за нарочитої символічності муралу-оберіга. Його яскравість здається такою недоречною в місті, де ще тривають світломаскування (а якщо зупинитися у дворику поблизу, то мешканці будинку розкажуть: вони боялися, що малюнок приверне увагу безпілотників, але художники їх швидко заспокоїли). Багато заспокійливого синього, багато холодних кольорів.
Мурал вселяє що завгодно у того, хто в’їжджає в місто, проминаючи обережно блок-пости поблизу, але не холодний спокій. Неподалік можна побачити наживо уже будівлі, що їх рятує велетенська риба. Зашиті фанерою вікна, пошрамовані скалками стіни, вивалені шматки огорож – чи не по кожному з них був приліт, а то і не один.
Раптом малюнок перестає здаватися наївним. І він уже не оберіг, не лише оберіг, він іще і прокльон.
Спілкуючись із людьми, які творять і підтримують культурне життя в прифронтовому Миколаєві, подумки повертаюся до того муралу, котрий зустрів мене на в’їзді в місто. На перший погляд може здаватися наївним, може здаватися недоречним. Тут до будь-якої культурної акції і культурного продукту треба приглянутися уважніше: зупинитися, роздивитися і дуже точно зрозуміти контекст.
“Тактична пауза”
Місцеві медіа оголосили: планується фестиваль українського кіно “Тактична пауза” – з 27 до 31 липня. За ці дні в Миколаєві було сорок два прильоти. Фестиваль відбувся, адже київський кіножурналіст Алекс Малишенко і миколаївський волонтер-активіст Дмитро Давиденко вирішили: просто тут і зараз треба нове українське кіно. До зали-в-укритті на тридцять п’ять місць під обстрілами приходили щовечора по п’ятнадцять-двадцять п’ять людей (хто бував того ж липня, скажімо, в київських кінотеатрах, той знає: це є дуже непогана відвідуваність). Від моменту, коли виникла ідея про фестиваль до його проведення пройшло два тижні. Довгий горизонт планування в Миколаєві – недоступна розкіш.
Громадська організація “ДОФ” підтримувала волонтерів активностями – слухали лекції з медіаграмотності, з психічної гігієни, влаштовували кінопокази. Цією роботою в “ДОФ” і опікувався Дмитро, тож коли Алекс в приватній розмові запитав, чи зайшла би зараз Миколаєву концептуальна програма з сучасного українського кіна, він адресував своє питання правильній людині.
Нудьга – не те поняття, з яким асоціюється перебування в місті, що його закидають ракетами, але одноманітність такого життя таки психологічно виснажує. Страх знаджує. І йому треба щось протиставити.
“Волонтери активніші в звичайному житті, то вони виявилися і найактивнішими кіноглядачами”, – розказує Дмитро. –
“Коли ми повертаємо собі пазли втраченого довоєнного життя, тоді ми перемагаємо. Повертати втрачене – це активний процес, дозволу нічийого тут не треба”.
До Миколаєва українське кіно доходить не завжди і не так повно, як хотілося б. То до програми фестивалю включили фільми новіші і уже відзначені увагою глядача, прокат яких у Миколаєві чи ще не відбувся чи був дуже коротким (через ковід, зокрема): “Додому”, “Стоп-Земля”, “Мої думки тихі”, “Заповідник Асканія”, “Перша сотня”, “Безславні кріпаки”, “Зошит війни” – серйозне атмосферне кіно поруч із розважальним, стрічки про війну поруч із картинками з минулого. Військових хлопці принципово запрошували лише на комедії – на “Мої думки тихі”, скажімо. На це кіно взагалі було багато запитів.
Нові умови культурного виробництва у прифронтовому місті були б за нормальних умов нічним жахом кураторів: чим менше у фестивалю резонансу, тим краще. Локацію і час повідомляли глядачам, які зголосилися до участі, уже напередодні показу, щоби убезпечити людей. “Ми собі визначили за мету,” – лише почасти жартує Дмитро, – “мати хоча б одного здивованого глядача в день. Ми мети досягли”.
“Сцена в укритті”
На сцені два на чотири, але з театральною завісою (що то була б за сцена без куліс) стоїть нереально красива жінка в чорному строї (це акторка Олена Кошова): “Я їм не здамся, поки я жива”. В залі її слухають соціальні робітники, сьогодні їхнє свято, то для них театр працює концертну програму. Це майже всуціль жінки, вони теж переважно в чорному і дуже втомлені. Аж починає звучати: “Горить, палає техніка ворожа”, і лише тепер бачу, як жінки в залі включилися в дійство на сцені: “Руський корабель, іди гей-гей”.
Концертною програмою “Україна переможе” театр наприкінці серпня відкривав свою “Сцену в укритті”. Все дуже буквально: під театральну залу переробили колишній акторський спортзал у підвалі, дві комори поруч – під гримерку і гардероб. Це бомбосховище. Сорок місць в залі – завжди заповнених, генератор, автономне опалення, крихітна сцена. І три театральні прем’єри на цій сцені, і чотири вистави на тиждень на ній.
 |
| “Сцена в укритті” Миколаївського драматичного театру |
Помешкання Миколаївського театру – а це пам’ятник архітектури ХІХ ст. – скидається нині на артоб’єкт із антивоєнним месиджем: фасад будівлі пошрамований осколками, оточений “їжаками” і колючим дротом, вікон нема – зашиті товстими панелями дсп порожнечі, де були вікна, у внутрішньому дворику розламані навпіл чавунні стовпи, там же стоять дерева, в яких застрягли уламки ракети. Ракета в театр прилетіла 22 вересня. 23 вересня в театрі була вистава.
Театр працює без перерв з кінця березня: дають виїзні програми, оновили репертуар (нині виключно українською), приймали виступи херсонських колег.
 |
| Миколаївський драматичний театр |
Частина творчої трупи театру імені Миколи Куліша з Херсону (хто встиг і зумів врятуватися) показували тут моновиставу “Кицька на спогад про темінь” (режисура Сергія Павлюка за п’єсою Неди Неждани). Героїня п’єси – біженка з Донбасу, вона розказує про свою війну і свої втрати. Вона розказує, згадує, варить борщ, пригощає ним – вчиняє таку глибинну жіночу магію темряви, що не лякає, а заколисує… Під час вистави місто знеструмили і світло в театрі зникло. Мить про темінь: вмикаються генератори – вистава триває.
Емоційна близкість актора на сцені і глядача в залі сильна як ніколи. І треба бути обережним, щоби не нашкодити актору і не зробити боляче читачу. Так пояснює суто терапевтичну специфіку театру у прифронтовому місті директор і художній керівник Артем Свистун: ідеться не про хибне заспокоєння (у Миколаєві пильність втрачати не можна), а про звільнення.
І знову на сцені жінка. І знову відьмує.
Моновиставу “Проста українська скіфська баба” грає Марина Васильєва, вона ж сама адаптувала під виставу роман “Доця” Тамари Горіха Зерня. “Доцю” в Україні ще не ставили, до речі, це вперше. Марина родом з Луганська, їздила з волонтерськими завданнями в АТО, та і ровесниця вона Доці з роману. Дуже схожі у акторки і героїні досвіди. “Доцю” перейменували у “скіфську бабу” щоби посилити її архетипні риси – це така собі жінка-берегиня, на яку ми заслужили: вона воює, убиває, рятує, втішає і проклинає. За спиною акторки – Україна: фрагмент плетева маскувальної сітки у формі України. На початку вистави лунають вибухи (і глядач має завдання із зірочкою: зрозуміти, де бабахає – на вулиці чи на сцені).
 |
| Сцена з вистави “Проста українська скіфська баба” |
Але режисер і акторка не мають ілюзій: ця вистави – фестивальна. Ще місяць-два і показувати її в Миколаєві буде не можна, щоби не тригерити людей в залі.
“Театр має стати поліфункційним: у нас є музей, виставки, бібліотека, дитяча кімната камерна і велика сцена (зараз вони не працюють, на жаль, але ми все відновимо). Це уже театральний хаб по суті. І такими будуть театри в майбутньому: простором, де людина може прийти, поспілкуватися, поплакати, посміятися. Уже зараз люди знають: в нашому театрі щось відбувається щодня.”, – Артем показує мені свій театр, він тут кожну сходинку любить і нею пишається, зокрема і музей, де уже є стенд про оборону Миколаєва в 2022-у. –
“Так, це небезпечне життя, але це наше життя і воно триває”
В одному з залів театру проходить виставка нових-свіжих картин Вадима Путельника: до уже звичного наїву цього миколаївського художника додався тепер ще й ядучий око-вийми гротеск. “А цю ми уже купили у автора, хай залишається в театрі”, – ледь стримує сміх Артем. Я обертаюся на той його сміх і до картини, про яку він говорить: там щойно вибухнув Кримській міст. І собі задоволено посміхаюся: красиво горить.
“Буквиця”
Субота, тепле бабине літо. Головна пішохідна вулиця Миколаєва безлюдна і справляє страх яке гнітюче враження. Так, сьогодні зранку багато вибухів, але ця вулиця порожня й у інші дні, попри доста активний рух проспектом поблизу. Всі вітрині закриті плитами, на закладах є великі таблички “ми працюємо”, але далеко не на всіх.
У “Буквиці” вікна не забиті тільки тому, що вона знаходиться на цокольному поверсі. І книгарня працює: в магазині зараз є з десяток покупців, відверто розгублених, вони не скидаються на постійних гостей подібних закладів. Виявилося: то вони переховуються під час повітряної тривоги і навіть не знали, що тут працює чималий книжковий магазин. Але поволі починають брати до рук книжки і гортати їх.
До середини літа, більше чотирьох місяців “Буквиця” і була виключно укриттям: ключ від магазину передали в перших числах березня мешканцям із сусідніх будинків, вони фактично жили в книгарні. Питаю, чи читали вони книжки, а чи може бути, щось й “учитали” назовсім. “Все на місцях, – підважує мій скепсис щодо людської природи директорка крамниці Олена Гриценко, – залишили книжки на поличках і навіть підлогу за собою вимили”.
Видавчиня Ірина Білоцерковська так само випадково зайшла до підвалу, щоби перечекати тривогу і так само здивувалася, що тут є книгарня. “Буквиця” – чималий простір, зараз в ньому працює лише двоє людей, але відвідувачів може вмістити кількадесять. Подумали разом і домовилися зробити авторський вечір Тамари Горіха Зерня в середині жовтня. Так стається в кожному місті, зокрема у Миколаєві: обговорення романів Тамари перетворюється на дуже відверту розмову жінок про свої біди і випробування під час війни. Посиділи – поговорили по душах, розійшлися по домах читати книжки. Олена ділиться порадою:
“Коли йдеш додому з книгарні цією вулицею, дивитися треба не на зруйновані будівлі, а на листя на деревах. Воно живе”.
Серед українських авторів в “Буквиці”, – розказує мені книжково консультантка, – найчастіше запитують Сергія Жадана, Ліну Костенко і “Кобзар” Шевченка. Я спеціально уточнюю: серед українських, бо чимало книжок у “Буквиці” російською мовою, розпродують залишки товару, планують до кінця листопада прибрати те все з полиць і відверто переймаються, чи не сконає від того бізнес. Але все частіше від відвідувачів лунають запити про українську літературу і про книжки для тих, хто переходить на українську.
“Військові часто заходять. Я їх впізнаю завжди, навіть якщо вони в цивільному одязі. Вони ніколи не купують книжки про війну. Хочеться звичного життя – такого, яким ми жили до 24 лютого”, – звіряється Олена. Поки я бесідую з директоркою, двоє молодих жінок купують собі книжки: одна – воєнний роман Сайгона, друга – детектив про помсту від Фоззі… “А от би до нас Жадан приїхав! Ото був би творчій вечір!”, – мрійливо видихає на прощання Олена.
Уже не прифронтове місто
Після звільнення Миколаївської області, а надто після звільнення Херсона на офіційних каналах очільників міста з’явилося повідомлення: “Миколаїв – уже не прифронтове місто, час повертатися до нормального життя”. Правда, поки що йшлося про те, що знову включать відео реєстратори на дорогах. Але наступного ж дня в мереживій кав’ярні в центрі увімкнули музику – тепер там негучно пілікає класичний рок на радіо. Ще вчора воно тут не грало, щоби не заглушити повітряну тривогу і вибухи неподалік.
