На півдні України точиться контрбатарейна війна, – кажуть українські військові. І хоча вогнева міць на боці російської армії, ЗСУ мають успіхи у цій боротьбі.
Як працює артилерія? Чому, попри обстріли, люди повертаються в свої оселі на Миколаївщині? Та як морський біолог діставався в Україну з Південного полюсу, щоб захищати батьківщину? Крим.Реалії побували на позиціях артилеристів ЗСУ на Миколаївщині.
Артилерійські дуелі на Миколаївщині
«Це машина 2С3М «Акація» – наша робоча конячка. З якою ми й працюємо. Вона старенька, але свої функції на війні вона виконує чудово!», – каже військовослужбовець 63-ї бригади ЗСУ Остап.
2С3М «Акація» – це 152-ох міліметрова самохідна гаубиця. Виготовлялася з 1975-го року. 2С3М – модернізована версія 2С3-«Акацій», які надійшли на озброєння радянської армії ще 1968-го року. Нині такі САУ є в російській та українській арміях.
Командир САУ показує бойову машину всередині.
«Це місце заряджаючого. Саме тут він працює. Це все його територія. Вкладає заряди, дає допуск – дозвіл для навідника. І навідник тоді за командою командира робить пуск заряду – постріл. Тут сидить командир, біля нього одразу навідник і підводить піднаводить за командою командира», – розповідає український військовий.
У САУ є система опалення, її включають узимку. Але влітку порятунку від спеки та розпеченої броні всередині «Акації» немає.
– Влітку тут не холодно?
– Ну, так.
– Нагрівається сильно?
– Сильно. Взимку ми маємо опалення всередині. Включаємо, коли холодно.
– Вгорі то лампа, вентилятора немає ніякого?
– Немає ніякого. Це лампа для нічних виїздів, щоби всередині екіпаж бачив, як йому працювати. Вони встановлені з цього боку для навідника, там також є підсвічування. Щоб він бачив шкали. А для командира, відповідно, з боку.
Остап пішов до армії добровільно, після 24 лютого. Говорить: «за покликом душі» і без бойового досвіду. Вважає, хтось може освоїти САУ за день, а хтось і за місяць. Його підрозділ чекає на самохідки більшого калібру від країн-партнерів України.
«Ми з нетерпінням чекаємо на 155-й калібр. Щоб до нас приїхав. Перепідготовка все одно необхідна, адже це нова техніка. Але ми готові пересідати, скажімо так», – розповідає Остап.
За даними видання Defence Express, за кількістю артилерії російська армія випереджає ЗСУ у 8-10 разів. Тому багато залежить від майстерності українських військових.Ми стріляємо, по нас стріляють. Всяке буває. Тяжко. Але цю роботу комусь потрібно виконуватиВійськвослужбовець ЗСУ
«Наша батарея має успіхи. Накривали склади. Крім цього є підтверджені ураження ворожої техніки. Тут артилерійські дуелі відбуваються. Ми стріляємо, по нас стріляють. Всяке буває. Тяжко. Але цю роботу комусь потрібно виконувати», – каже військовослужбовець ЗСУ Остап.
Те, як стріляють по українськими артилеристами ми відчули самі. Під час зйомки та спілкування з військовими.
Із Південного полюса на фронт
Андрій Зотов також служить на Миколаївщині, у стрілецькому підрозділі однієї із бригад. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24-го лютого застало Андрія на Південному полюсі.
«Воно застало мене на станції Вернадського. Ми проводили дослідження. В принципі, вони були в повному розпалі. Це дуже шокувало всю станцію. Були дуже пригнічені. Багато хто відмовлявся вірити, що це сталося. Але згодом ми сприйняли цю інформацію. Внутрішньо це сприйняли. І постало питання, що робити далі?», — пригадує військовослужбовець ЗСУ Андрій Зотов.
Андрій – морський біолог, вивчав морські екосистеми, досліджував фітопланктон. Але 24-го лютого вирішив, що науку слід відкласти.
«Я передав свої дослідження іншим своїм колегам. Узгодив із керівництвом науково-технічного центру свої подальші дії. Домовився з капітаном антарктичної яхти про те, що мене підвезуть, скажімо так, до американського континенту, до Аргентини.
До південного міста на протоці Бігля це Ушуайя. І це було зроблено. Капітан цієї польської яхти, яка називається Сельм, погодився взяти мене, безкоштовно довіз мене до місця призначення. Дуже допоміг з логістикою.
Я з Ушуайя перелетів до Буенос-Айреса, з Буенос-Айреса я перетнув океан і долетів до Амстердама, з Амстердама я дістався до Варшави, з Варшави до Перемишля. Там у Львів. І так, зрештою, дістався України», – розповідає Андрій Зотов.
Лимани і Лупареве – прифронтові села під обстрілами
Наталія Панашій – староста Лиманів та ще села Лупареве на Миколаївщині. Артилерійські розриви чути в Лиманах було і в день нашого приїзду. Найсильніші обстріли, за словами старости, були на Великдень.
«Стріляють десь перед селом, не долітає. Бувають такі поодинокі постріли, які залітають у село. Але, слава Богу, що Бог береже, що всі люди живі. На даний момент остання людина загинула у нас 18-го червня. Дай Боже, щоб у нас ніхто не загинув за цей час. На даний момент у нас понад 30-ть капітально знищених житлових будинків, в яких неможливо жити. 50% будинків, які дуже серйозно пошкоджені від вибухів. Люди масово виїжджали з нашого села та Лупарева», – каже Наталія Панашій.
Лимани, Лупареве та ще 4 села входять до Галицинівської територіальної громади Миколаївської області.
«Ситуація досить важка. Тому що Галицинівська громада безпосередньо контактує своїми кордонами з Херсонською областю. І зараз — це зона активних бойових дій. Із 6-и сіл громади, близько 10-и тисяч осіб було у мирний час. На даний час 3 села майже знищені до нуля. Там буквально по 10-15 людей. Все. Села більше нема», – розповідає офіцер поліції Галицинівської громади Віталій Пашко.
Лимани не були під окупацією, російські війська зупинилися за півтора кілометри, – каже староста Наталія. Тоді люди й пішли із села. До 24-го лютого у Лиманах та селі Лупареве жило 4 тисячі людей, зараз близько 700-800, – розповідає Наталія Панашій. Але останнім часом люди почали повертатися.
«Бачила та була присутня на місці подій, коли загинув чоловік — найперший у селі Лимани, Олександр Миколайович, та остання, Надія Трохимівна, яка проживала у цьому будинку. Це вона казала: «Давай у воронки від снарядів садити квіти». І допомагала квіти садити. Бачила, як саме вона загинула. Їй відірвало касетою ноги. Вона просто на вулиці стекла кров’ю, і не було кому допомогти. Просто у цей момент… Але ми віримо, що вони за це відповідатимуть. Усі вони нестимуть відповідальність», – вважає Наталя Панашій.
Наталія не хоче, щоб південь України повторив долю Донбасу, щоб обстріли сіл, якими вона керує, затягнулися на роки.
«Зараз ми перебуваємо, грубо кажучи, у шкурі Донбасу, який 8 років бореться, досі там війна. У нас 161 день. Ми просто не уявляємо, не дай Боже нам цих восьми років, які пережили там люди. Не дай Боже! Тому хочеться швидше нашої перемоги. Але хочеться, щоб підтримали всі країни та допомогли у боротьбі з Ка…..ю. Всі. Не лише щоб боролися ми самі», – каже Наталя.
Лупареве – село, в якому люди живуть під землею
До повномасштабного вторгнення у селі Лупареве були багатоповерхові будинки. Після бомбардування від них залишилися руїни. Одне з останніх руйнувань у селі – місцеве кафе, яке перетворилося на згарище. Сьогодні люди в Лупареві живуть під землею, у бомбосховищі місцевої школи.
«Так, так, весь час ми тут. Уночі та в день. Тому, що в мене, наприклад, хата на Кооперативній, перший будинок біля пам’ятника. Там немає даху зовсім. Мені не можна плакати, я плакатиму. Там даху немає взагалі. Жодного вікна немає. Вони нам допомогли, дали 3 листа. А що? 15 вікон вибито. Ще й пластикові там вікна. Як їх закрити? Ну, як без вікон? Пішла хоч собакам сьогодні дала. Варила там. А воно із самого ранку сьогодні б’є. Аж торохтить все», – скаржиться жителька укриття 81-о річна Валентина Петрівна.
Зараз в укритті живуть 18 людей, переважно пенсіонери. Сплять на ліжках, збитих із дерев’яного бруса, як у таборових бараках. Харчування привозить староста села та волонтери. І так уже п’ять місяців.
«Пайки, дякую, нам дають. Привозять. Хліб також тричі на тиждень. Дають по хлібині, ось десь поклала. Отже, слава Богу, дякую всім, хто нам допомагає. Скільки ми? Як, Люда? 5-й місяць це точно. 5-й місяць ми вже живемо в підвалі», – каже Валентина Петрівна.
Зінаїда та Анатолій, живуть в Лупареві у своєму будинку. За місцевими мірками він майже не пошкоджений.
«Стріляють, стріляють. Постійно туди стріляють. Ось тільки позавчора у сусіда сарай підірвало. Снаряд прилетів. Добре, що сарай був у винограді, то мене тільки обсипало пилом. Позавчора прилетів снаряд», – каже житель Лупарева Анатолій.
«І живемо, і виживаємо. Виживаємо, напевно, завдяки трішечці нашому ентузіазму та вірі у перемогу, і в те, що нам допомагає держава, і пайки нам дають. Бувало й важко, води не було, світла часто не було, бо перебивали часто-густо вибухами. Але терпимо. Були у місті, у дітей на квартирі. Там також не дуже. То приїхали сюди», – розповідає дружина Анатолія Зінаїда.
Наприкінці березня до їхнього двору, зі слів Зінаїди, прилетіла міна.
«У нас був добрячий приліт. 29-го березня такий у нас був приліт, на город міна впала. Дім поламало й вікно. До мене на чай прийшла, і в холодильник одразу. Це, звісно, було дуже страшно. У нас льоху немає. А так, є куточок такий у будинку, де, ніби, глухі стіни. Там і молимося Богу, і сподіваємося, що все мине», – каже Зінаїда.
У брифінгах Міноборони Росії після 24-го лютого про село Лупареве на Миколаївщині була одна згадка. Хоча, зі слів місцевих, село бомбардують регулярно.
