Кілька днів поспіль у соцмережах поширюють повідомлення, нібито у Києві жінка збила ворожий дрон банкою огірків. Більшість вважають це “воєнною байкою”, так думала і журналістка LIGA.Life, поки не почула від подруги: “Це реальна історія. Це зробила мама моєї знайомої…”.
Олена погодилась поговорити з LIGA.Life без вказування прізвища на фото – наразі боїться.
***
Були сутінки, сонце ще не зійшло. Олена сиділа на балконі і курила: “Дивлюсь, щось повільне пливе. Спочатку подумала, ворону підбили. А потім почула дзижчання”.
До цього вона жодного разу не бачила дрони зблизька. Втім, почувши звук, зрозуміла – перед нею точно не птах.
В квартирі знайшлося б щось більш підходяще, щоб запустити у ворожий пристрій, каже жінка. Але в той момент подумала, що поки забіжить у кімнату та повернеться, втратить час – дрон може зникнути. Натомість банки з консервацією стояли під її стільцем.
Тому Олена схопила одну банку та щосили запустила: “Мабуть, від страху. Бо я злякалася. А раптом звідти почнуть обстрілювати мене! Як же шкода тих помідорів… Не знаю, звідки взялися байки про огірки”.
“Це були помідори зі сливою, мої улюблені. Літрова банка”.
Потім разом із чоловіком оббігли будинок, розтоптали залишки дрона і розкидали уламки по різних баках зі сміттям: “Бо я не розбираюсь в цій електроніці. Може, воно пише, відстежує”.
Мережею також, наче на підтвердження легенди, ширяться фото розбитої тари із солоними огірками. Олена називає знімки фейком. А свою розбиту банку з помідорами не фотографувала: “Час не той, щоб фото робити”.
Через день Олена спілкувалася з колишнім чоловіком, який живе поруч. Той розповів, що бачив ще одий дрон. “Я запитала, що він зробив. Сказав – нічого, засмикнув штори, мовляв, а що я зроблю. “Молодець”, кажу йому”, – пригадує жінка.
На думку Олени, дрон запустили мародери, які в такий спосіб шукають квартири без господарів: “У нас по під’їзду вони вже ходили. Сусідка помітила підозрілих молодиків, а коли почала розпитувати голосно, хто вони та звідки, ті швидко втекли. Мирні люди не зробили б так”.
***
Родина Олени живе в Дніпровському районі Києва. За плечима жінки – 21 рік держслужби, за професією вона журналіст: “Але ця професія – не моя. Так вийшло, що пішла в торгівлю, 12 років працювала на підприємця”.
Зараз жінка працює в маленькому магазинчику побутової хімії у своєму районі. Магазин належить молодій парі, які зараз поїхали з міста.
Олена приходить в магазин кожного дня війни, попри обстріли.
Люди біжать за пральним порошком, милом, туалетним папером.
“Нових поставок немає. Половину товарів вже продала. Якби вони були моїми, роздала б без грошей. Бабусям віддаю просто так, бо де зараз старенька щось візьме. Думаю, зараз робота магазинчика – мій більший вклад, ніж цей випадок із дроном”, – каже вона.
Після війни жінка хотіла би зайнятися свою справою: “Будемо відбудовувати, підійматимемо все. Починати жити заново”.
Каже, що в її районі зараз відносно спокійно. Вибухи десь чутно, але люди трохи заспокоїлися. “Багато хто вже спить ночами. Тому що ми не спали чотири дні поспіль. Місцеві вигулюють собак, обов’язково всі ходимо з документами. Це ж воєнний час, всі розуміють”, – каже Олена.
В магазинах поруч відстоюють чергу, щоб купити якісь продукти: “В АТБ днями дісталися яйця та батон. Я хотіла молоко для матері, але мені вже не вистачило. Змогла купити його вчора в Новусі”.
Донька Олени – волонтер. Син живе у Китаї, звідки допомагає українцям грошима.
Війна вкотре доводить, наскільки різними бувають люди, наголошує Олена. Є магазини, наприклад, де ціни підіймають: “Водночас у нас тут один підприємець зі своєї овочебази привіз картоплю, кінзу, помідори, огірки і просто роздавав людям”.
Сусіди, з якими до війни ледь віталися, посеред ночі можуть принести потрібний для собаки корм. А ближчі сусіди навіть не визирнули з вікна, коли Олена з чоловіком збирали уламки скла та дрону, розкидували по смітниках, щоб вдень собаки не порізали лапи: “Навіть світло не ввімкнули. Була просто тиша. Це було неприємно. Звісно, може, спали”.
***
Бабуся Олени народилася у Варшаві, до Львова потрапила під час Другої світової війни. Її прихистили в місцевій родині: “Маленька, чотири роки, йшла пішки… Не знаю, як дійшла. Вона колись мені про це розповідала, і про голод також, але я слухала, як сторонній слухач “було і було”. А зараз ми живемо в такий час. Значить, так потрібно, Значить ми сильні. Бог ніколи не посилає випробувань вище за наші сили”.
Мати Олени народилася у Львові, закінчила школу із золотою медаллю, знала сім мов, викладала іноземні мови. Батько – заслужений журналіст.
Олена теж народилася у Львові, але її рідне місто – Київ. Батька перевели туди по роботі, коли вона була маленькою. Вже в Києві Оленка пішла в перший клас, виросла, народила сина та доньку.
“Тому з Києва нікуди не поїду. Прийняла це рішення миттєво. Це мій дім, моя земля. Стоятиму, гризтиму, боротися буду, воюватиму. Все, що треба”.
