Питання на засипку: що робити з правдою, яка підриває патріотичний дух народу?
Ця війна просто-напросто вбила, розстріляла українську журналістику. Путінська пропагандистська машина переплавила російські ЗМІ в суцільні “Вести России”. Новоросія має свої “Вести Новороссии”. З болем мушу визнати, що українська журналістика поступово перетворюється в аналогічні “Вісті України”. Ворог перемагає тоді, коли його починають копіювати і дзеркалити. Ми вже почали. Самі того не помічаючи, ми добровільно погоджуємось на часткову втрату свободи слова. Крок уліво, крок управо від загальноприйнятого тренду – і ти вже ворог народу. Буквально рік тому ми могли вільно дискутувати, вільно висловлюватися з усіх приводів – зрештою, вільно думати. А тепер кожен, хто хоче висловитися з будь-якого приводу, мимоволі робить поправку на те, як це виглядатиме збоку і чи співпадають твої судження з уявною більшістю, яка тоталітарно витає над усіма нами. Ми по сантиметру сповзаємо в російську матрицю, бо замість дискусії різних поглядів ми отримуємо перепалку кровних ворогів, а націонал-люмпени до кожного інакодумця мають убойний аргумент “чому ти досі не на фронті?”. Всі на всіх накидуються зі злістю, з піною на устах, з ярликами. Ми всередині країни розв’язали війну всіх проти всіх, засновану на неповазі, запереченні іншої точки зору. І це – не про Росію. Це – про нас теперішніх. Віднедавна я почав ділити колег-журналістів на дві категорії. Перша – “укропи”, і вони слова “давайте про це поговоримо” замінили на “слава Україні”. Вони б чудово вписалися в атмосферу ОРТ. Друга категорія – справжні журналісти, які ними залишилися, незважаючи ні на що, і вони далі працюють на вістрі, не втратили свою критичність і змушують людей думати.
Так-от: що робити з правдою?
Це питання постало перед усією українською журналістикою. Що робити з правдою, яка є незручна, неприємна, колюча, подекуди розгромна? Що робити з правдою, яку важко спростовувати і з якою невигідно сперечатися?
Українська журналістика була основним критерієм відмінності України від Росії. Але тепер вона загнулася на простому питанні: що робити з правдою, яка робить війну не лише пафосно-героїчною – але й реальною, беззмістовною, тяжкою, без прикрас, із людськими слабкостями й жадобою піару, з бездарністю владної верхівки, зі страхом критикувати державу, з полохливою оглядкою на “мнение большинства”.
Журналістика як вільна професія померла в ту саму мить, коли вона почала накладати негласні табу на деякі теми та проблеми. Справа навіть не в цих табу – а в боязні піднімати незручні теми в незручний час. Більш вигідно і зрозуміліше перетворитися на “синьо-жовту кісєльовщину” і з мікроскопом полювати на кожного, хто в публічну сферу витягує незручні теми. Це дуже по-московськи, тому що Путін теж вважає, що критика робить його країну слабшою та оголює її вразливі точки.
А я так не вважаю. Здоровою є та країна, яка вміє реагувати на демотиватори, на негативи про себе. Отут, вибачте, ми стаємо майже Росією. Паніка й істерика трапляється з колегами-журналістами, коли їм доводиться вибирати між правдою, яка за собою тягне осуд, – і замовчуванням, яке полегшує життя.
Наша професія зараз проходить найдраматичнішу фазу свого росту, і я хотів би вірити в краще. Але коли я чую прямі заклики колег НЕ піднімати ті чи інші проблеми (які є правдою), НЕ писати правду про негативні явища на війні, НЕ давати слово людям, які протестують проти війни “до останнього українця” – я поволі починаю бачити тінь триколору над українською журналістикою.
Багато моїх колег вважають, що критика армійського начальства підриває патріотичний дух народу. А я кажу, що ніхто краще не підірвав патріотичний дух народу – як сама держава своїми недолугими і відверто злочинними діями чи бездіяльністю за останній рік.
Отут питання на засипку: що робити з правдою, яка підриває патріотичний дух народу? Я б по-іншому сформулював: чи може правда бути шкідливою? Скажу прямо. Це ж якими треба бути слабкими, цинічними лицемірами – аби після Революції Гідності боятися правди в усіх її проявах!
Українська журналістика, боюсь накаркати, обирає шлях російської. Замовчувати, приховувати, делікатно оминати своєю увагою контр-трендові прояви, відсікати “сучки і задоринки”, шліфувати інформаційний простір у кращих традиціях “великодержавного агітпропу” – щоб боронь, Боже, ворог не тішився. Це – ознака слабкості. Це – непрофесійно. Врешті-решт, це нечесно.
Ще вчора, коли “Айдар” визволяв місто Щастя і затримував сепаратистського мера Луганська – журналісти співали алилуя. А сьогодні, коли ті самі герої палять шини біля Адміністрації свого головнокомандувача – ті самі журналісти називають айдарівців запроданцями Кремля і ретельно глушать будь-які згадки про інцидент на Банковій. Мені гидко. А вам?
У липні минулого року відбулася перша ротація наших хлопців, які вернулися з передової. Їх, справжніх героїв, везли, як худобу, в вагонах, подовгу тримали на транзитних станціях у глибоких степах. Журналісти робили зворушливі сюжети про те, як їх зустрічали з квітами, сльозами і малими діточками – але коли бійці розповідали про скотське ставлення з боку командування, ці синхрони чомусь не потрапляли на екран.
Не знаю, яким чудом мені вдалося запросити трьох солдат-добровольців у студію, аби вони розповіли просту людську правду про війну. Про те, що їм не дали ні зброї, ні амуніції, що вони пили воду з озера… Це була правда, їхня правда. Наступного дня колеги-журналісти мене звинуватили в підриві бойового духу. Я чув версію, буцімто це були переодягнені актори театру. Минуло кілька місяців – і ці самі колеги-журналісти вже пишуть гнівні статті про те, що дійсно держава недопрацьовує в цьому питанні. І їм досі не гидко.
Ще влітку я запросив у студію матерів, які просили повернути їхніх виснажених синів бодай на тимчасовий відпочинок. Матері розповіли про всі глупства, які їхнім синам доводиться бачити на фронті. Наступного дня деякі “криві” колеги-журналісти почали волати, що це – технологія Медведчука і що це підсадні матері. А це були ті самі матері, які під час Революції цілий тиждень по ночах носили їжу на вулицю Рубчака, де активісти тримали в облозі місцевих “беркутят”, аби ті не виїжджали на Київ. Жінки телефонували мені і плакали від безсилля.
Дівчатка-журналістки зараз буквально б’ються за редакційне завдання – робити репортаж із чергових похорон чергового героя. Це стало дуже модно і навіть престижно серед журналістів – робити такі репортажі, які наганяють сльозу. Деякі телеканали навіть роблять цілі міні-проекти спогадів про Небесну сотню, які розривають душу. Це класно, це рейтингово. Але ніхто з моїх колег-журналістів не поїхав на похорон 19-річного контрактника, який загинув на полігоні під час перезаряджання зброї. А там теж є згорьована мати, посивілий батько. Правда також і в тому, що частими є смерті та каліцтва “на рівному місці” – через п’янку, халатну безпечність, неготовність служити, власну дурку. Солдати все це знають, волонтери теж – але журналісти відмовляються про це говорити вголос. Два тижні тому я акуратно підняв проблему алкоголю в АТО. Я пропонував своїм колегам-журналістам продовжити цю тему. Відмовились. Сказали: ми – патріоти, ми не будемо про це писати.
Виходить, патріотизм полягає в тому, аби на похоронах вигукувати “Герої не вмирають” – і нічого не робити, аби герої дійсно не вмирали.
В ефір приходить командир штурмової роти, який пройшов Афган і нашу війну. Запитує: як можна було в серпні-місяці різко зупиняти наступ українських військ, коли сепаратисти втікали хто куди міг і здавали місто за містом? Розповідає про бардак на передовій, про самозванців, які поставали депутатами. Мої колеги-журналісти наступного дня обурюються: ну навіщо ти даєш в ефір цей негатив? Ну звісно – краще писати пафосні статті про непереможну (читай – радянську) армію. Ну а якщо ти в ефірі почнеш обговорювати тему: чи варто все-таки припиняти цю війну і на яких засадах – то наступного дня на арену вилізуть усі клавітуарно-фейсбучні герої з вимогами воювати до кінця і дійти до Москви. Звісно, без їхньої прямої участі.
Одного з таких клавіатурних героїв я скерував до мого знайомого командира взводу, який проводить набір добровольців. Знаєте, чим це закінчилося? На пропозицію піти добровольцем цей “герой” утікав так, що ледве мешти не погубив. Думаю, більшість із тих, хто таврує “неугодних”, теж хочуть воювати чужими руками і втрачати чужі життя. Щоб потім купляти траурні вінки і писати репортажі з чергових похорон.
Може, я чогось не розумiю
Може, я чогось не розумію. Але якщо держава не забезпечує свого захисника всім необхідним, якщо добровольці досі не можуть отримати статусу учасника бойових дій, якщо каліки досі не відправлені на протезування за кордон, якщо населення стрімко втрачає бойову мотивацію – то хто, як не журналісти, повинні про це говорити?
Щойно ти професійно виставляєш на обговорення ці та інші проблеми, які турбують людей, – тебе неминуче прокляне кожна друга жіночка з фейсбуку, на чиїй аватарці або Ісусик, або Богородиця, або палаюча свічка. Ще гірше – коли тебе засуджують твої колеги, які по п’ятницях збираються трошки побухати після робочого тижня, присвяченого боротьбі за Україну.
Свого часу я підняв проблему біженців із Донбасу. Як виявилося, в багатьох із них і справді буйно цвіте “вата” в голові – але тоді колеги-журналісти розцінили цю статтю як розкольництво. У відповідь я зробив експеримент: кожному критику я написав із проханням узяти до себе біженців, цілком конкретних. Ніхто не відповів. Ніхто. Але вони й зараз – затяті соборники, для яких “Донбаснаш”.
Якось я натрапив на жесть-сюжет про те, що на Прикарпатті створили дитячий батальйон із діток 4-10 років. Для підняття бойового духу односельчан. Спочатку я подумав, що це жартівливий репортаж із рубрики “Приколи на периферії”. А виявилося, що журналісти на повному серйозі захоплювалися цією подією. Показали цих чокнутих мамусь і бабусь, які тішилися з того, що їхні діти виростуть і знищать Путіна, коли передивляться усіх Сімпсонів. У сюжеті був присутній і гімн України, і молитва до Діви Марії, і збір коштів на АТО, і “Героям слава”. Усе – всерйоз, похвально, заохочувально. Після таких репортажів лугандонська вата нервово курить збоку.
Коли волонтерську допомогу розбазарюють нечесні полковники чи капітани – ти не маєш право це оприлюднити, бо клавіатурний герой завтра тебе звинуватить у підриві волонтерського руху. Чіпати Коломойського ні в якому разі не можна – він же же патріот, фінансує війну, зберіг для нас Дніпропетровську область. Вимагати покарання для доморощених полководців – це потрапити під статтю “дискредитація Збройних сил України”. Задаватися питанням: а чи можна силою гнати на війну людей, які досі не отримали від держави гарантій виконання її обов’язків – це смертний гріх. Узагалі, давати можливість звучати правді чи іншій точці зору – це наразитися на шквал звинувачень.
Я починаю сумувати за тією справжньою журналістикою – вільною, творчою, професійною, яка змушує людей думати, співставляти, яка риє під систему, яка протистоїть їй, яка провокує на роботу над помилками, яка робить країну сильнішою. Хіба не за це був Майдан?
Питання досі відкрите. Що робити з правдою?
“А братія мовчить собі, витріщивши очі” (Т.Г.Шевченко, “Сон”)
